- За час війни українське суспільство пройшло через багато змін — і соціальних, і світоглядних. Спробуєте структурувати їх за певними пунктами: довіра-взаємодія, відносини держава-суспільство й відносини між громадянами, а також доброчесність і толерантність до корупції?
- Я хотів би почати з того, що на етапі нашого руху до сьогоднішніх подій було багато чекпоінтів. І я би не применшував значення того, що відбувалося в минулому, бо це підкреслює тяглість розвитку суспільних процесів, починаючи від наших анцесторів, які боролися за Україну й 100, і 300 років тому, і вже в новітній історії. Революція на граніті, акція “Україна без Кучми”, подальші події Помаранчевої революції, Революція гідності й те, що відбувається зараз, — це все одна картинка.
Що, власне, вражає в нинішніх змінах? Це вперше в мене відчуття, що Україна повертає свою суб’єктність. Дотепер, чого б ми не робили, я завжди відчував: ми є об’єктом. Класична фраза “Нічого про нас без нас” дуже сильно тригерила.
Я завжди мріяв про час, коли Україна стане суб’єктом. Здається, час настав, і це дійсно важлива відправна точка для всіх інших міркувань, що стосуються суспільних змін
Які речі я спостерігаю, і хотів би поділитися ними? У нас завжди була боротьба доцентрових та відцентрових процесів. Україна була країною, яка не мала довіри до централізованої влади. Вона завжди була якоюсь чужою. Але сьогодні попри всі проблеми, які в нас існували з інституціями, бачимо ситуацію, яка характеризується найвищим рівнем довіри до військово-політичного керівництва України, згуртованістю людей у розумінні того, що вітальні функції, які стосуються свободи та взагалі існування нашої держави, можуть будуть вирішені за умови підтримки. Такого раніше ніколи не було, і ця доцентровість мені дуже подобається. Хотілося б, аби вона збереглася.
Крім доцентрових речей, мене ще радують і відцентрові, що пов’язані з розвитком децентралізації в останні роки. Насамперед де, як себе повела реально виборна місцева влада. Особливо в тих місцях, які перебувають на лінії фронту, були окуповані, тимчасово зайняті окупаційними військами. Саме довіра до місцевих керівників у багатьох випадках зробила велику справу: вона дала можливість і натхнення людям, що живуть там, боротися до кінця. Мене вражають кадри з окупованих Мелітополя, Каховки чи Херсона, які не менш важливі, ніж героїчна звитяга наших військових. Тому цей баланс між доцентровістю й відцентровістю на етапі суб’єктності України нам треба пройти. У мене немає відповіді на питання, як це повинно бути, але нам треба зберегти й можливість об’єднуватися навколо задач, що стосуються виживання держави, і так само зберегти етап, який ми активно розвивали з точки зору децентралізації максимальної субсидіарності — передачі функцій на місця. До речі, армія це теж показала, бо стала відцентровою. Багато речей реалізується на етапі командирів підрозділів, і це дуже-дуже нам допомагає боротися з архаїчним величезним ворогом. Це та річ, яка мене вражає.
Також хочу підкреслити: хоча ми зараз виживаємо й нібито цінності виживання як ніколи виходять на перший план, те, за що боремося, пов’язане із цінностями самореалізації людей, які цінують свободу понад усе. Бо свобода волі людини можлива тільки в умовах, коли вона сама вирішує, що робити та як.
І Україна, й українці насамперед як народ, як політична нація показали, що для нас цінності самореалізації є вітальними. Ми за них готові боротися навіть із ворогом, який здавався всьому цивілізованому світу нездоланним
Ми показуємо чудо суб’єктності в опорі ворогові — це теж мене дуже тішить. Ми — країна свободи. Світ став україноцентричним, але нам треба пам’ятати, що ця україноцентричність не залишиться назавжди. Від війни стомлюються, хоча глобальний світ і розуміє, що ми тут боремося не тільки за себе, а за всі цінності цивілізованого світу, колективного Заходу.
Ще одна річ, яку хотів би підкреслити, яка мене вразила в суспільних змінах. Я колись сказав, що влада не змінює людей. Влада підкреслює або проявляє те, ким люди є насправді. Так само й війна, певно, найчіткіше проявляє людську гідність.
Я просто не вірив, що таке можливо, але зараз є “ренесанс простої людини”. Від першого дня я знаходився в Києві й спостерігав щоденну звитягу простих людей: від комунальників до тепловиків, від енергетиків до тих, хто прибирає, вивозить сміття, забезпечує транспортну логістику. Усі-усі знайшлися й роблять свою роботу: лікарі, рятувальники, комунальники
Мене це взагалі найбільше вразило, бо ми показали, що нам не треба вказівки. Люди вміють збиратися в критичні моменти й робити просто свою роботу. Приклад із моєї діяльності: у медичних закладах, які не переставали працювати, лікарі продовжували надавати допомогу, жили на роботі, і ніхто не казав, що він не буде виконувати своїх обов’язків. Ця звитяга простих людей є частиною фундаменту нашої великої перемоги. Цей подвиг розділяє український народ з військовими, які виборюють нашу свободу й наше майбутнє.
І ще ми втратили повністю відчуття гоплофобії — страху зброї. У нашій державі завжди була дискусія про можливість надання дозволу на володіння зброєю цивільним. І зараз гоплофобії нема. Ми позбавилися цієї фобії. Сподіваюсь, що після закінчення активної фази війни (бо війна, мені здається, буде продовжуватися довго) ця дискусія вже не матиме продовження, а кожен свідомий громадянин, який зараз відстоює своє право зі зброєю на руках, продовжуватиме це робити, маючи зброю вдома, як у багатьох цивілізованих країнах.
- Ти згадав важливі прояви зміни у відносинах між державою й суспільством. А якщо говорити про такі аспекти, як держава-суспільство, корупція-антикорупція, зокрема й у медичній сфері, які трансформації за час війни можеш виділити?
- Хочу зауважити ще одну річ, яка відкрилася мені значною мірою саме в цей час: ми стали дуже гостро відчувати імітацію. Час, який нас оточує, абсолютно проти імітації, проти тих і проти того, що здається, але не є насправді. Відверто кажучи, я тригерюся завжди на слово “корупція”, особливо що стосується медичної сфери. Бо мені здається, що, окрім блоку великих медичних закупівель, загалом закупівель і медичної освіти, в інших місцях говорити про відверту корупцію неправильно. Чому я почав з імітації? Я відчув одну важливу річ, яку хочу зараз розвинути для того, що вона може стати опорною для цієї розмови.
Нам усі кинулися допомагати, коли ми стали суб’єктними. Це стало модним у світі. Нам часто присилають допомогу, за яку ми щиро вдячні, особливо якщо вона варта. Водночас є багато допомоги, яка є ознакою відчаю. Часто люди надають не те, що нам потрібно, або роблять не те, що просимо. Індульгенція така: “ну, ми ж надали якусь допомогу — будьте вдячні”. Ні, ми повинні відходити. І це теж про імітацію й дещо про корупцію. Я дуже хочу, щоб партнери, які зараз разом із нами борються за свободу у вільному світі, зрозуміли одне: зараз найкращою допомогою Україні є підтримка справжня. Не надання хліба, а підтримка пекарень. Не надання лікарів, а купівля послуг у живих і реальних провайдерів в Україні. Не поставка чогось, що може вироблятися в Україні, а оплата цих послуг на території України. Тобто не протезування функцій за допомогою іноді бездарних міжнародних інституцій, які часом навіть недобре себе поводять. Ні імітації, ні! Нам треба розуміти, що все, що в Україні є в майбутньому, пов’язане з цим часом, збережеться тут як продуктивна основа суспільства. Коли є вибір, треба не надавати щось (протезувати функцію), а купувати в провайдера на території Україні. Таких провайдерів повно. Я кажу й про науковців, і навіть про журналістів, роботу яких треба оплатити, коли в редакції немає доходів від реклами. Я кажу про лікарів і провайдерів медичних послуг, зокрема й приватного сектору, і державного, які можуть надавати безоплатну допомогу, а не приїзд-відправка сюди десятків лікарів на великих зарплатах.
Ми держава, яка спроможна виробляти більшість адекватного продукту. Я кажу про протикорабельні ракети “Нептун” і протитанкові ракетні комплекси “Стугна”. Ми довели, що технологічні комплекси, які є в Україні, можуть виконувати фантастичну роботу. І тому всі донори, які нас оточують, повинні насамперед зрозуміти, що трудовий та інтелектуальний ресурси не повинні виїжджати на “сколаршип” і мати опцію для того, щоб залишитися назавжди. Вони повинні працювати максимально тут і зовнішньо отримувати підтримку, бо все може відбуватися віддалено. Тому мій заклик: не імітувати. Призначати справжнє й зберігати в державі ресурси, продуктові, інтелектуальні, зокрема й журналістські, технологічні. Це показало, до речі, багато конфліктів. Ми не є державою Східної Азії, Азії чи навіть Африки, де після великої допомоги, коли виходили організації-помічниці, не залишалося нічого. У нас повинно залишитися все. Ми повинні виробляти все: продукти, технологічні речі. І тому допомога на цьому етапі повинна бути пов’язана з підтримкою продуктивних сил в Україні, щоб ті, хто виїхав і тікав від війни, особливо інтелектуальна складова, жінки й діти, повернулася. Без цього демографічного шифтбеку ми будемо багато говорити, але не вийде нічого.
Щодо корупції в моїй сфері. Повторюся: на мій погляд, корупцією можна назвати елементи закупівель, елементи медичної освіти й елементи просування — “соціальні ліфти” — тих, хто може потрапляти в ієрархію управління в медицині. Усе інше пов’язано з імітацією. Згадаю НСЗУ. Зрештою, ми зрозуміємо, що є речі, які повинні оплачуватися достойно. Не варто сподіватися, що лікарі, вчителі, комунальників чи інші будуть виконувати свою роботу лише на заклику. Так, під час війни це можливо. Але загалом будь-яка інтелектуальна, будь-яка адекватна, зокрема управлінська робота, повинна належним чином оплачуватися, щоб у людей не виникало елементарних спокус компенсувати собі те, що вони могли би отримати, здійснюючи підприємницьку діяльність. Ця дискусія завжди була. 14-15 роки так зламалися. Але це важлива основа.
Якщо будуть речі, які достатнім чином компенсуватимуть інтелектуальну й продуктивну потугу людей, ми матимемо набагато менше передумов для корупції
Зауважу ще одну важливу річ, яка мені дуже імпонує з точки зору схеми. Варто було б займатися оцінкою насамперед людей. Тому що люди — основне. Це формула Богдана Гаврилишина, яку я дуже люблю, — “формула трьох П”. Перша П — професіоналізм. Зараз на нього величезний запит. Люди, які багато говорять, але не вміють нічого робити, під час війни нікому не потрібні. І ми бачимо цих людей, що створюють іноді хвилі чи то в соціальних мережах, чи то в інших місцях, але не можуть бути професійно ефективними. Друге П — це патріотизм. Професійна людина, що не є патріотом, не розділяє інтересів українського народу, української нації й держави, — це людина, яка в складних умовах може грати проти нас. І третя П, що стосується вас, — це порядність. Окрім хорошої зарплати чи хорошого remuneration пакету, де є можливість реалізуватися та самореалізуватися у свободі, є ще й порядність. Базова функція, яка дозволяє поряд із патріотизмом і професіоналізмом обрати наше майбутнє. Тому оці три П повинні бути. “Я дуже патріотичний і порядний непрофесіонал” не працює. Людині дуже професіональній і порядній людина, але не патріотичній, байдуже, де працювати. А нам треба, щоб люди працювали в Україні. Бо наступний етап після гарячої фази нашої трьохсотлітньої війни з північним сусідом передбачає наявність усіх трьох елементів нашого розвитку. Тому професійність, патріотизм, порядність і пропорція. Якщо чогось одного не вистачає, ми можемо допомогти людині. Але якщо немає повністю, то не буде результату. Отже, це те, що стосується добропорядності.
Може, скажу трошки неприємну річ для вас: я би дуже хотів, щоб такі організації, незалежні органи, насамперед це Антимонопольний комітет, який програв повністю битву й не допомагає, чи НАЦС, були сконцентровані на справжній корупції. Тому що ми часто ганяємося за пішаками, а рідко помічаємо те, що є монополією, олігополією, або ж людей, які збагатилися під час своєї професійної діяльності, особливо якщо це стосується державної служби чи силових органів. І тут дуже було важливо, щоб від пішаків ми могли дуже швидко в таких органах, як НАБУ, НАЦС, антимонопольному й антитрастовому законодавстві перейти до тих, хто власне й створює проблеми. Дуже би цього хотілося.
- Дякуємо за згадку Богдана Гаврилишина й трьох “П”. Здається, це хороше мірило, до якого варто звертатися частіше. Які уроки ми можемо винести та які червоні лінії провести після війни? Яких помилок не маємо ніколи повторити?
- Мені здається, більш ніж очевидні речі. Я багато говорив про продукцію, про нашу технологічну можливість, про війну, військових, військово-промисловий комплекс, про сферу послуг. Але основна червона лінія полягає в тому, що мені було очевидним протягом останніх 20 років.
Сьогодення критично залежить від військових, від економіки, від нашої можливості опиратися, від дипломатів, від тих, хто забезпечує нас зброєю, але майбутнє залежить від освіти
Тобто сьогодні ми виграємо за рахунок звитяги військових і дипломатів, але наше завтра буде виграно плечима вчителя молодших класів, викладача університету, філософа, інтелектуала. Ми бачимо, що ті люди, які приходять за нами, створюючи нацистські санаційні списки, насамперед починають палити книжки, знищувати нашу історію, створювати передумови, щоб ми ніколи не були свідомими українцями. І тому перша червона лінія — це світогляд. Я вважаю, крім всього того, про що вже сказав — не протезування функцій економічного нашого розвитку, над цим працюють фахівці — найбільша увага повинна бути приділена освіті. Як середній і молодшій, так і вищій.
Що ми побачили під час війни? Я не хочу оцінювати зараз членів урядів та напрямків, але мені дуже не вистачає сильної позиції освітньо-культурного блоку. Мені здається, вони програють. Програють перед військовими й дипломатами, які разом із Президентом створили основну сферу фронту. Але щойно закінчиться активна фаза війни, ми одразу повернемося до невиконаних завдань.
Я буду дуже-дуже вдячний НАЗК, коли вони дивитимуться на вищу освіту, на освіту загалом. Там кожна корупційна, кожна недоброчесна діяльність, кожна непатріотична річ відгукується нам величезними втратами в майбутньому. І тому це лінія, яку я хотів би підкреслити. А люди, які казатимуть мені, що “не все там так однозначно”, будуть банитися.
Освіта — это не образование. Оcвіта — це не тільки навчання, тренінг чи передача практичних і професійних навичок. Освіта — це насамперед про світогляд
І мотивація наших військових, мотивація наших молодих дипломатів у більшості країн світу розвинутого — це насамперед світоглядні речі, які в них були закладені на етапі кола спілкування й середовища університету чи школи. Я би дуже хотів, щоб тут ми активно попрацювали та десь усередині побачили свою місію зі значно більшим ухилом до створення нового світогляду, який би забезпечував нам розвиток. Це дуже важливо. Це не грає швидко, але від цього залежить наше майбутнє.
- З одного боку, освіта — це про діалог, дослідження та про постановку складних питань. З іншого боку, заглиблення в ці питання призводять до того, що ми не можемо вчасно позбутися колаборантів і ворогів України. Яким має бути вирішення цього питання?
- У всіх цих речах дуже важлива вчасність. І зараз ми можемо говорити. Хоча сьогодні насамперед говорить зброя. Остракізм щодо п’ятої колони повинен бути наслідком війни. Багато людей втратить навіть прийняття: у доброму товаристві з ними не будуть говорити. Більшості з нас, постмодерним людям, хочеться чути іншу думку. Ми кажемо про піррев’ю з відлунням оцього “не все так однозначно”. Ні, не завжди треба інша думка. Я нагадаю дещо читаю. Думаю, Валерій Пекар про це казав. Минулий тиждень я перечитував “Трамп і епоха постправди” Вілбера. Наш трошки постмодернізм завів у ситуацію, коли всі думки важливі, не можна уникати якихось речей, треба про все говорити. Але важливо, щоб це мовилося там, де люди здатні на глибокий рівень рефлексії. Так, інтелектуали про це можуть говорити, ті люди, які дуже уважно та вчасно будуть препарувати складні теми. Але в інших місцях, особливо на державній службі, де захищаються національні інтереси, це неприпустимо. Якщо в людини є якийсь сумнів, вона не має можливості бути в державній службі, наприклад, але може бути в інтелектуальному колі, де за закритими дверима порушують складні речі.
Зараз у філософській тусівці триває велика проблемна дискусія з приводу болей постімперських. Там розгортається не просто антиколоніальний дискурс, а дуже серйозні баталії. Мені дуже приємно, що ці баталії йдуть в інтелектуально-філософському середовищі, тому що я з жахом уявляю, як би ці баталії виплеснулися в соціальні мережі й люди, які є експертами у всьому, займалися зрадою. Тобто, повернуся до питання, як цього уникнути. Здається, Володимир Єрмоленко казав, що зараз чітко видно, хто є свої, і хто — чужі. Чужі — це інші, які прийшли нас убивати, і ми нікуди не дінемося. Але серед своїх є наші й не наші. Це ті кола та бульбашки, які попри всю свою замкнутість є українськими. Тобто я всіх розумію як своїх і не погоджуюся з багатьма людьми, які є не моїми. Але якщо вони стоять на стороні суб’єктності України, виборюють нашу перемогу та закладають цеглинки в майбутній фундамент нашого розвитку, вони завжди залишаться своїми. Якщо це чужі, компроміс з якими призводить до смерті наших людей, червоні повинні виникати на рівні інстинкту. До речі, зараз це дуже відчутно: ти просто інтуїтивно розумієш, де варто щось сказати, а де краще помовчати, для кого місця в нашому житті не повинно бути. Тому я думаю, що з п’ятою колоною на якомусь етапі нам буде тяжко. Ця друга думка, увага до інакшості можлива серед своїх. А ті, хто декларує денацифікацію або смерть, виправдовує хоч якимось чином “прийнятність іншої точки зору”, повинні бути піддані остракізму й позбавлені найближчими роками будь-якого шансу в Україні. А якщо матимуть, значить, ми щось робимо не так.
- Якою бачиш Україну після війни? Що має бути фундаментом для відбудови? Ти вже сказав про певну продуктивність, справжність, а що ще?
- Мені імпонує не тільки футурологія, що базується на трендах, імовірність яких ми оцінюємо на підставі певних технологічних інструментів. Нова Україна — це й метафори. Це метафізичні речі, які не зразу зрозумілі. Чим би я хотів бачити Україну? Мені здається, найбільш прийнятним варіантом для нашого швидкого виходу в перший світ із третього чи другого була б нація куркулів. Українська незалежність, хатоскрайність, яка першою зустрічає ворогів, повинна бути осідлана з точки зору економічної та гуманітарної політики. Ми дуже недовірливи. Ми об’єднуємося тільки в критичні моменти, але це нічого. Куркулі — це хазяї на своїй землі, яку цінують понад усе. Це малий і середній бізнес без олігархії та червоноармійських пролетарів. Це середній клас. Це відверта економічна свобода. Це незалежна професійна діяльність тільки там, де вона й можлива. Це вивільнення можливостей людини на етапі переходу від виживання до самореалізації. Тому це нація куркулів, де превалює середній і малий бізнеси, де обмежено втручання держава. Хоча ми їй зараз нібито більше довіряємо, зразу після закінчення гарячої фази війни почнемо сумніватися, розходитися по комірках. І тому не треба боятися цієї компартменталізації української. У ній, окрім проблем, лежить і відповідь на питання нашого виживання.
Ми настільки зараз об’єднані, наскільки потім наша роз’єднаність буде силою. Бо ж кожна окрема бульбашка, спільнота, кожен окремий хазяїн у вільних умовах зможе реалізовувати себе. А сума реалізованих себе буде реалізованою Україною
Я би дуже хотів, щоб ми військову централізацію не потягнули далі. Вона несе в собі ризики. Зараз треба максимальна централізація, а потім буде відцентровий рух. Він нічого в собі поганого не несе, якщо буде пов’язаний з освітою. Кожен куркуль на своєму місці, на своїй землі, кожен професіонал, який представляє середній клас, має право незалежної професійної діяльності, буде амбасадором нової України. Це в метафоричному сенсі те, якою б хотів бачити Україну. Ми все можемо. Ми віримо в себе зараз. Ми суб’єктні. Відповідно, нам треба віру реалізувати на місцях, а це тільки розвиток особистісний. Тому нація куркулів як острів свободи може бути цікавим елементом. Я думаю, що Україна буде дуже популярною, що дозволить нам влитися в новий менйстрім із більшою україноцентричністю.
- Незговорюючись, ви з Валерієм Пекарем чітко сказали слово “куркулі”. Це хороша заявка на метафору. Ми, щоправда, обговорювали, що “куркулі” — якесь таке радянське негативне слово…
- Так, це вбито радянщиною… Куркулями називали хазяїв, які відповідали за себе, за свою землю, за найманих робітників. Конотація цього слова в радянському дискурсі була “кулаки”, “куркулі”, “розкуркуліть”. Але це нормально.
- Спробуймо ще поверхнево пройтися сферами політик. Які ти бачиш пріоритети відразу після перемоги? Ми почули про освіту. Нею треба займатися, але це дуже довготривала історія. На які ще політики ми маємо насамперед звертати увагу після перемоги?
- Я підтримую логіку щодо інституційної спроможності держави, якої нам не вистачало. Але ми захоплюємось інституційним будівництвом. Я сам пройшов цей етап. Під час роботи над інституційним будівництвом найбільше не вистачало іншої складової — верховенство права. ВІдповідно, політика насамперед повинна бути направлена на оновлення довіри до органів правосуддя, правоохоронних органів. Хоча правоохоронні органи зараз швидко трансформуються. Згадати ті ж коктейлі молотова, які поліцейські допомагали робити громадянам. Але це не все. Судова система, система невідворотності покарання, система, яка дозволить притягати до відповідальності людей, що її уникали завдяки своїм зв’язкам. Телефонне право. Тому наше інституційне будівництво як частина політик із посилення спроможності держави, що не має втручатися в приватне життя, але водночас повинна бути компактною та ефективною.
Щодо верховенства права є дуже багато завдань. І мені здається, що швидкість нашої відбудови, швидкість нашої економічної суб’єктності на міжнародній арені залежить від захисту права власності та судової системи. Тому першим блоком політик, окрім освітньої та культурної в цілому, я назвав би відновлення політик, пов’язаних із верховенством права. У нас прекрасна демократія, у нас прекрасно розвинуті всі елементи. Я б не хотів пришвидшуватися з референдумом, але люди зараз стають більш відповідальними, тому це буде працювати. Демократія є, з інституціями ми працювали, але втрапили в халепу через повну відсутність деяких елементів захисту права власності й верховенства права. Відповідно, ці політики повинні бути застережені. Соціальна політика, до якої я маю відношення — і соціальний захист, і охорона здоров’я — напряму з цим пов’язана. Насправді ми можем все зробити. Ми показали, що ні в чому не відстаємо. Просто треба створити умови для реалізації лікарів і нових практик, але це неможливо без верховенства права та належної правоохоронної й судової систем.
- У чому зараз унікальність моменту для України?
- Набуття належного рівня суб’єктності. Ми зараз не просто модні чи популярні. Ми — ті, хто виборює цивілізаційні цінності перед лицем усього світу й платить за це надзвичайну ціну. Відповідно, наші нащадки не простять, якщо ми не скористаємося цієї можливістю й не зробимо роботи над помилками, не прискоримося. Маємо перескочити з того архаїчного, пострадянського устрою в новий, що дасть можливість для розвитку. Це те, на що ми повинні звернути увагу, над чим маємо кожного дня на своєму місці працювати. Це не чудо, а щоденна робота.
- І традиційне запитання від нас: яку книгу повинен прочитати свідомий пересічний українець зараз, аби зрозуміти, що відбувається й куди ми рухаємося далі?
- З усією відповідальністю, можливо, не для всіх пересічних, бо мало хто зараз долає книжки на понад 600 сторінок, але я наполягаю, що люди, маючи час, повинні читати Тоні Джадта “Після війни”. Ця книжка фантастичним чином описує величезну кількість проблем, із якими ми зіштовхнемося. Перша частина розказує про наслідки війни, те, як Європа стала тою Європою, до якої прагнемо, наскільки це було складно. Ми бачимо зараз наслідки в політиках, пов’язаних із дипломатичними фронтами Франції, Німеччини чи Угорщини. Але витоки всіх цих речей лежали в післявоєнні політиці Європи. Тому, якщо ви хочете зрозуміти, що буде відбуватися, яким шляхом ми підемо, чи станемо частиною рівноправної великої європейської сім’ї, що для цього треба зробити, прочитайте книгу Тоні Джадта “Після війни”.
Книжки “21 урок для 21 століття” та “Коли змінюються факти” — це можливість свідомо оцінювати, розвивати критичне мислення й дуже об’єктивне бачення непростих речей. І ми змушені будемо давати відповіді на складні питання. Хочу застерегти всіх і навіть Офіс простих рішень та результатів, що простих рішень із беззаперечними ефективними результатами в нас немає. Їх не залишилося. Тому це будуть складні рішення. Треба себе готувати, зокрема інтелектуально.
До речі, можу ще одну книжку порадити. У нас про Європу є багато праць, але внучка Ліни Костенко Франческа Барб'єрі переклала «Історію ідеї Європи» Федерика Шабо. Фантастична книга. Один із інтелектуальних батьків ідеї, що полягла в союзі сталі й вугілля й стала прообразом ЄС. Ця транскнижка дозволяє зрозуміти, чим є ідея Європи. До того ж переклад Франчески Барб'єрі! А там родинні гени не викинеш. Чудовий переклад: автентична українська мова й фантастична ідея нової Європи.