ВІКТОРІЯ: За два дні до широкомасштабного вторгнення, 22 лютого, ви закликали до захисту України від російської агресії. Чи були тоді вже впевнені, що росія точно нападе? Як вважаєте, ми могли підготуватися до цього краще? Як готувалися особисто ви?
- Я вже неодноразово наголошував і продовжую говорити, що російська агресія розпочалася не 24 лютого 2022 року, а значно раніше. Повномасштабний напад — апогей цієї агресії, яка мала попередні вияви в підступному захопленні Криму, окремих районів Донецької й Луганської областей. Це і практично вся російська політика з приходом до влади путіна та загалом історія останніх трьох століть взаємовідносин із Москвою, включно з духовним поневоленням нашого народу через незаконну анексію Київської митрополії Московським Патріархатом ще XVII сторіччі. Тобто ми говоримо, що ця війна триває не дев’ять місяців, не останніх вісім років, а вже декілька століть. Станом на 22-ге лютого мені, як і кожному українцю, не було достеменно відомо, що повномасштабний наступ справді відбудеться. Звісно, слідкував за повідомленнями в ЗМІ й навіть отримував певні попередження з-за кордону, але, як і більшість, сподівався, що в росіян залишилася хоч крихта совісті та здорового глузду.
22-го лютого під час круглого столу я закликав до захисту від російської агресії, яка вже тривала на той час, і від можливої майбутньої. Як виявилося, не даремно. Особисто я до можливого російського вторгнення готувався насамперед молитовно, бо саме це основна духовна зброя священнослужителя й предстоятеля Православної Церкви України. Зараз, звичайно, багато люблять розмірковувати про те, чи могла наша держава краще підготуватися до повномасштабного нападу, однак це варто обговорювати, напевно, з фахівцями військової справи, до яких я не належу. Тому важко коментувати, чи ми були сповна готові, проте вважаю, були готові настільки, наскільки можливо. Війна тривала практично вісім років — усі очікували, що якщо буде вторгнення, то воно повинно відбутися на Донбасі. А сталося широкомасштабне. Тому зараз треба готуватися, аби здобути повну перемогу. А далі маємо вшанувати, звичайно, насамперед тих, хто віддав своє життя, аби ми сьогодні могли жити в Україні, збиратися, спілкуватися й робити все належне для того, щоб наша боротьба завершилася тільки успіхом.
ОЛЕКСАНДР: Ваше блаженство, ви достатньо часто кажете, що ми, українці, по суті опинилися в епіцентрі боротьби добра зі злом, і замість того, щоб постійно запитувати себе, за що це все, краще думати про “навіщо”. Тож, на вашу думку, навіщо українцям ця війна? Чого ми повинні навчитися? Від чого остаточно позбутися? Що треба усвідомити?
- Звичайно, сама війна українцям не потрібна. Ми її не прагнули, не бажаємо, аби вона тривала, бо ж знаємо про руйнівні наслідки. Однак, на відміну від росіян, зараз не маємо вибору. В українців немає іншої України, куди заради миру можна було б умовно переїхати. Від нас залежить наше майбутнє. Від нас залежить, чи будемо мати свою українську державу. У всіх так званих обожнювачів “русского міра” є росія — і вони в будь-який час можуть переїхати чи втекти туди. Хто підтримує російську агресію на окупованих територіях, має повернутися в росію. Від нас же, українців, залежить те, чи будемо мати свою українську державу. Тому тут питання якраз полягає в тому, навіщо ми захищалися, навіщо боремося. Ми боремося задля того, щоб вижити й мати спільне майбутнє в єдиній домівці — Україні. Ми боремося з тим злом, яке увірвалося в наш спільний дім.
Я завжди кажу, особливо міжнародним партнерам: “Допомагайте нам побороти це зло в Україні, щоб воно не мало подальшого розповсюдження у світі, тому що путін не зупиниться на Україні”. Ми бачили, що він не зупинився в Криму й окремих районах Донбасу, і він не зупиниться на Україні, а піде далі.
Морально Україна практично перемогла, бо ввесь світ повірив у те, що ми можемо перемогти. Чому? Бо ми на боці правди й добра. А вони зрештою завжди перемагають
І ми переможемо завдяки солідарності всього цивілізованого світу, бо російський агресор путін намагається знищити Україну. Але ми духовно сильні, тому обов’язково вистоїмо. Пригадую навіть певні епізоди напередодні 24-го лютого, коли спілкувався з різними міжнародними друзями й вони зачіпали питання повномасштабного вторгнення, бо така інформація тоді “гуляла”. Коли мене запитували, чи ми вистоїмо й чи ми готові, відповідав, що українці сильні духом. А знайомі тільки посміхалися, бо розуміли, наскільки ця агресія жорстока. Проте ми справді духовно сильні, ми вистояли й зараз маємо підтримку міжнародних партнерів. Добро переможе. Правда переможе. А після спільної великої перемоги будемо відновлювати державу.
ВІКТОРІЯ: хочу запитати також про міжнародну спільноту, зокрема церковну. Як ви думаєте, чи до кінця вона розуміє, що дійсно відбувається в Україні? Протягом останніх місяців ми бачили низку заяв чи дій, наприклад, у Ватикані, з яких можна виснувати або про неповне бачення ситуації, або ж про свідому позицію з недостатньою підтримкою України чи підтримкою не в такій формі, як би нам хотілося. Що ви про це думаєте?
- Протягом останніх місяців я мав можливість побувати за кордоном і безпосередньо свідчити правду про нинішню жорстоку війну в Україні. У цьому є велика потреба. Наприклад, перебуваючи на міжнародній конференції в Лондоні, спілкувався з єпископом Кентерберійським, духовним главою всіх англікан світу. Я побачив, наскільки важливим для нього було моє свідчення як очевидця подій, що зараз відбуваються в Україні. На жаль, зацікавленість у нинішній війні за останні місяці впала в чотири рази. Ми це спостерігаємо, і таку ж тезу я почув у Великобританії.
Зрозуміло, що люди втомлюються, особливо за кордоном. Тому українці повинні свідчити правду — тоді інші переймаються, намагаються нам усе більше й більше допомагати
Звичайно, церква теж відіграє важливу роль на міжнародному рівні. Ми займаємося так званою народною дипломатією, не офіційною, чітко бачимо та відчуваємо підтримку, наприклад, інших Помісних Православних Церков. Його Всесвятість, Вселенський Патріарх Варфоломій у перші дні відкрито засудив російську агресію, на відміну від очільника Московської Патріархії Кирила Гундяєва, який говорить, що це священна війна. На початку вересня під час мого візиту в Грецію ми мали спільне служіння зі Вселенським Патріархом, предстоятелем Елладської православної церкви — і під час офіційної проповіді Патріарх Варфоломій заявив, що це не священна, а диявольська війна. Тобто від очільника Константинопольського Патріархату ми отримуємо не тільки моральну підтримку та певні заяви, а й матеріальну, гуманітарну допомогу. Очільники інших Помісних Православних Церков також засудили російську агресію в Україні та підтримали нас.
Із Ватикану протягом останніх місяців лунали інколи суперечливі заяви. Можливо, там немає цілковитого розуміння й усвідомлення, проте ми вдячні всім християнам, зокрема й католикам, які підносять молитву в такий непростий час. Я завжди закликаю християн світу до посиленої молитви, тому що це також велика зброя в руках. Ми знаємо й віримо, що Господь може в будь-яку мить усе змінити. Відвідуючи різні церкви протягом останніх місяців, спілкуючись із релігійними лідерами та лідерами Європейського Союзу, я побачив, що в них є повне розуміння ситуації в Україні. Вони допомагають нам, не залишають у складний час. Українці сильні духом, але духу, на жаль, зараз не вистачає, бо це війна сучасної зброї. Тому ми завжди просимо допомоги. Нещодавно в складі Всеукраїнської Ради Церков ми відвідували Берлін і Брюссель — усі були вражені й здивовані, що представники різних релігій, різних церков просили в один голос про підтримку та надання Україні зброї. Тобто це стосується не тільки православних і католиків — це стосується і євреїв, і мусульмани, і протестантів.
Ми просимо зброю для того, щоб захищати найдорогоцінніше — людське життя. Ми не воюємо проти когось, а захищаємось у своєму домі й цим проявляємо любов. Господь сказав, що немає більшої любові, ніж то душу покласти за друзів своїх
Тобто нинішній захист є проявом великої любові до своєї Батьківщини, своєї землі, до родини та своїх співгромадян. Звичайно, ми як церква також у цьому напрямі робимо все можливе, аби на міжнародному рівні свідчити, закликати, надихати на подальшу підтримку міжнародних друзів, партнерів, представників інших Помісних Церков. Спільними зусиллями весь цивілізований світ дає відсіч злу й агресору, а в Україні після нашої перемоги неодмінно запанує справедливий мир.
ОЛЕКСАНДР: Ваше блаженство, а що взагалі ми як суспільство й держава маємо робити з російською православною церквою в Україні? Вона по суті є монополією на Києво-Печерську лавру. Вони там дивні пісні співають, проводять служби з мільйонами вірян. Що з цим може робити суспільство, Українська православна церква й держава?
-- У Кремлі добре розуміють значення духовної складової цієї війни. Складові насправді різні: інформаційна, економічна тощо. Але путін добре розуміє саме духовну. На мою думку, два аспекти здатні позбавити нас від впливу Московського Патріархату. Перший — це, звичайно, усвідомлення самих вірян, яку загрозу несе такий вплив. Протягом восьми років агресії, особливо після повномасштабного вторгнення, воно прийшло вже до багатьох українців. Останнє соціологічне опитування показує, що більшість населення — 54% — підтримує саме Православну Церкву України, а тільки 4% — Московський Патріархат в Україні. Ми розуміємо, що з меншості залишаться ті, хто все одно ніколи не змінить своєї позиції. Спілкуючись із людьми останні місяці, помічаю в деяких здивування, бо вони очікували, що протягом кількох місяців-півроку до багатьох таки прийде усвідомлення важливості змін, відходу від Москви, від проповіді цієї згубної ідеології “русского міра”. Однак, на жаль, нещодавно ми побачили, що в Києво-Печерській лаврі, центральній національній духовній святині, досі співають російських пісень і прославляють “русский мір”. Студенти, до яких звертаються “Слава Україні”, не можуть дати відповіді, відвертаються.
Ідеологія “русского міра” дуже глибоко проникла в людські душі й серця. Я завжди запитую: “Що ще має зробити путін, аби ви змінилися й усвідомили згубний вплив?” Ми закликаємо до єдності. Двері нашої церкви й наші серця відкриті для всіх. Але зараз убачаємо певну небезпеку в тому, що багато людей не розуміє й не хоче розуміти важливих речей. Вони досі перебувають ніби в духовній омані, бо звикли довіряти священнослужителям. А ті протягом останніх трьох десятиліть говорили, що України немає — є триєдиний народ. Водночас нас як окрему націю намагалися розчинити й знищити. Це не вдалося — ми збереглися як окремий народ зі своєю мовою, відродили власну незалежну автокефальну Помісну Українську Православну Церкву. Тобто відбуваються незворотні процеси.
Чому сталося це повномасштабне вторгнення? Бо путін, зрозумівши, що Україна віддаляється раз і назавжди, вирішив нас просто фізично поневолити
Наше завдання полягає в тому, щоб Московський Патріархат в Україні не мав впливу. Зараз іще має, а я завжди кажу, що це останній плацдарм путіна тут, бо вже практично немає жодної інституційної організації, напряму пов'язаної з Москвою. Ми рвемо економічні стосунки, заборонили в Україні проросійські канали, у Верховній Раді — проросійські партії, хоча вони й не мали безпосереднього інституційного зв'язку з Москвою. Однак церква Московського Патріархату в Україні є невід'ємною частиною російської православної церкви. І прийняття певних рішень у травні у Феофанії було тільки маскуванням. Вони мають бажання перечекати до нашої перемоги й законсервувати ситуацію такою, як вона є зараз, та це не вдасться, бо українці поступово прозрівають. Усі святині, що належать народу, як Києво-Печерська й Почаївська лаври, звичайно, згодом будуть саме в української церкви. Ми зараз запропонували механізми для мирного й дипломатичного втілення цього в життя, проте є певні перепони. Наприклад, стикаємося з відсутністю бажання деяких державних установ зареєструвати навіть юридичну особу, статут, який ми подали. Проте ці випробування покликані об'єднати всіх українців — і ми обов’язково їх подолаємо та досягнемо благословенних успіхів. Бо коли єдині, ми сильні.
ВІКТОРІЯ: не секрет, що питання корупції в Україні протягом останніх 30 років порушували часто, і, будьмо відверті, воно завжди стояло на порядку денному. У нашій державі РПЦ теж потрапляла в корупційні скандали, лунали звинувачення, певні нюанси стосувалися зокрема й контрабанди.
На вашу думку, як нам забезпечити нульову толерантність до корупції та доброчесність у суспільстві? Як церква — впливова інституція — може з цим допомогти? Як нам розбудувати доброчесну Україну, що не толерує корупції?
- Зараз ми перебуваємо в стані жорстокої війни, маємо зовнішнього видимого ворога. Водночас є внутрішній невидимий ворог, який роз'їдає нас із середини. Це корупція, з якою потрібно боротися. Вона проникла настільки глибоко у свідомість, що українці звикли жити в стані цього гріха. Наша церква вже неодноразово зверталася й говорила про потребу змінюватися. Ми закликали й держслужбовців, тих, хто при владі, хто має стосунок до розподілу загальних благ, поводитися чесно, бо корупція — гріх, із яким кожен християнин повинен боротися. Не тільки той, хто бере, а й той, хто дає. Корупція — певною мірою також моральне явище, тому церква робить усе, аби таке зло присікати. Від цього-бо залежить наше майбутнє.
Ми бачимо, що Україна протягом останніх 30 років розвивалася неповноцінно через корупцію. У нас є багато багатих і багато бідних людей, що пов'язано в основному з корупційними явищами. Тому ми як церква зверталися до тих, хто має безпосередній стосунок до влади: якщо вони вважають себе християнами, то повинні змінюватися. Влада дається для того, щоб служити інтересам інших, проявляти любов до інших, а не збагачуватися для власного блага. Ми молимося, закликаємо й будемо робити в подальшому все, аби корупція в Україні — складно сказати, щоб не існувала взагалі, — була практично знищена після перемоги. Тоді зможемо повноцінно розвиватися, відбудовуватися, утверджуватися, а внутрішній невидимий ворог не руйнуватиме нас. Я переконаний, це залежить від кожного та вдасться лише спільними зусиллями.
Маємо закони, але їх потрібно виконувати. Сприяти корупції — не сприяти, толерувати це зло чи боротися з ним — важливі рішення для кожного українця. Я особисто стикався із ситуаціями, які певною мірою навіть дратують, коли ми як церква намагаємося допомагати, а цьому інколи перешкоджають, вимагають давати хабарі. Ми категорично проти й будемо боротися, бо за що гинуть наші воїни? Для чого? Аби в майбутньому ми жили краще, аби викорінили те, що руйнувало Україну до початку повномасштабного вторгнення. Не присічемо цього зла — нічого не зміниться.
ОЛЕКСАНДР: ми теж уважаємо, що корупція під час війни дорівнює державній зраді. Крім достатньо великої антикорупційної реформи й побудованих інститутів, Україна нормально вклалася в децентралізацію, особливо за останні 8 років. Наскільки церква підтримує реформу децентралізації й розвитку регіонів? Чи вам це допомагає? За статистикою від початку вторгнення понад 600 громад перейшли до Православної церкви України з Московського Патріархату. Наскільки те, що відбувається в регіонах, перебуває в адженді церкви? Чи вас задовольняють місцеві церковні громади-осередки?
- Ми як церква постійно молимося, щоб цей розвиток був успішним. Уже бачимо певні успіхи на місцях завдяки децентралізації влади. Я їжджу Україною, багато спілкуюся й бачив, що це певною мірою було болісно на початках. Громади до кінця не розуміли, як усе відбудеться, зрештою принесе воно користь чи шкоду. Це стосувалося безпосередньо й людей, які втрачали владу й намагалися протидіяти. Звичайно, процеси децентралізації допоможуть у майбутньому, після нашої перемоги, відновити все зруйноване, а вже в оновленій Україні маємо всі шанси побачити сплеск регіонального розвитку завдяки залученню насамперед міжнародної допомоги, різноманітним державним та інвестиційним програмам. Для цього зараз є всі підстави, однак варто передбачити можливі ризики й не дозволити серйозним проблемам, як, наприклад, вже згаданій корупції, завадити оновленню нашої країни. Вони не повинні понівечити вистраждані надії й сподівання нашого народу.
ВІКТОРІЯ: під час інтерв'ю отець Андрій Зелінський висловив цікаву думку про те, що саме мультиконфесійність відрізняє нас від росіян. На ваш погляд, як мають бути побудовані відносини між конфесіями після перемоги України? Яку роль повинна відігравати церква в суспільно-політичному житті та військовій сфері? Чи треба для цього змінити відносини між державою й церквою?
- Ми як церква однозначно стоїмо на засадах свободи й права вільного віросповідання. Тобто кожен має право сповідувати ту віру, яку вважає близькою до себе. Ці базові речі справді відрізняють нас від фактично тоталітарної російської системи. Бо тільки в тоталітарній державі існує одна окрема церква, яка має підтримку, що бачимо зараз у російській федерації. Російська церква є певною мірою департаментом у справах релігії російської держави. Вони не мають навіть свого голосу. Чому бачимо таку підтримку з боку очільника Московської Патріархії Кирила Гундяєва? Бо він є держслужбовцем, не може висловлювати власної позиції, тому відверто підтримує дії путіна, спрямовані на знищення України, хоча й водночас уважає себе духовним очільником пастви в Україні. Він переконаний, що Українська церква — невід'ємна частина Російської Православної церкви.
Ми боремося, аби не бути подібними до російської федерації. Яскравим прикладом того, що в нашій державі міжконфесійний, релігійний мир є існування понад чверть століття Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Це унікальний орган подібного рангу не тільки у Європі, але й у світі. Всеукраїнська Рада Церков — організація, що об'єднує понад 90% релігійної мережі всієї держави. Ми різні, але єдині. Тобто в Україні мир збережений, а наша модель є прикладом навіть для інших держав Європи. Дуже часто в складі членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій їздимо по світу й бачимо, як усі дивуються, що ми, хоча й різні, збираємося та консенсусно приймаємо рішення: якщо немає підтримки одного з членів, то рішення не може бути прийнятим. Таку модель потрібно надалі розвивати й утверджувати. Ми говоримо про створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви — і це неодмінно буде. Я переконаний, що після перемоги надалі поглиблюватимемо й розвиватимемо міжконфесійний мир в Україні.
Модель взаємодії між церквою й державою ми бачимо як партнерські стосунки, бо церква — частина громадянського суспільства, і важливо, щоб держава це розуміла. У нинішній непростий час війни церква відіграє дуже важливу роль: ми насамперед духовно підтримуємо український народ. І в цьому проявляється не тільки релігійна, а й соціальна складова. Звершення богослужінь є не лише безпосереднім церковним обов'язком — це частина моральної й психологічної підтримки для людей у важкий період. Зараз кожна наша парафія, кожен храм, зокрема на заході України, стали практично гуманітарними хабами, де збирають допомогу й опікуються тимчасово переміщеними особами. Тобто ми протягом цього часу зробили дуже багато соціально корисних справ, допомагаючи тим, хто постраждав. Маємо фонди, що зводять модульні будинки, а також фонди, що залучають міжнародні кошти для реабілітації людей. Капеланські служіння — також невід'ємна частина діяльності церкви в Збройних силах України. Спілкування з нашими військовослужбовцями підтвердило велику потребу в цьому. Люди відчувають духовну підтримку, особливо ті, хто перебуває на передовій, бо перед очима смерті немає атеїстів, — усі про це свідчать. Від кого отримати допомогу, коли розумієш, що в будь-яку мить твоє життя може обірватися? Звичайно, тільки від Бога. Священник є дуже важливим у збройних формуваннях. Зараз уже прийнятий відповідний законопроєкт — і ми починаємо втілювати в життя модель, коли священнослужитель є також військовослужбовцем. Він безпосередньо перебуває разом із військовими й підтримує їх. Зараз ми розвиваємо медичне капеланство, капеланство в пенітенціарній системі. Тобто церква присутня в багатьох сферах суспільного життя й покликана допомагати українцям, підтримувати їх морально, а це потрібно, аби вистояти до кінця.
Ми віримо, що стосунки між церквою та державою в майбутньому будуть партнерськими. Це партнерство має включати інституційний діалог для вирішення різних питань, аби не було так, що “як тривога — до Бога, а як по тривозі, то й по Бозі”. Також держава має визначити своє ставлення до зв'язків із Москвою — не лише політичних, інформаційних чи економічних, а й у релігійній сфері, щоб Москва в подальшому не могла використовувати релігійні інституції як інструмент свого впливу. Ідеться не лише про православ'я, хоча тут проблема є найбільшою. Як бачимо, Кремль намагається впливати в усіх напрямах щодо різних конфесій. Тому я вважаю, що діалог і партнерство мають бути підкріплені на рівні інституцій, аби цим займалися спеціалісти з релігійної тематики. Відносини держави й церкви не повинні потрапити в залежність від особистого настрою чи симпатії кількох чиновників.
Я переконаний, що в майбутньому ми продовжимо робити все задля того, щоб церква була духовною опорою держави. Без сильної єдиної православної церкви не збудуємо сильної єдиної Української держави. Якщо всі православні громадяни будуть єдині, це впливатиме на майбутній розвиток України, а ми прагнемо бачити її незалежною, єдиною, сильною, демократичною, європейською. За це нині платимо дуже високу ціну. Ми повинні до кінця продовжувати боротьбу, бо зараз я чую дуже багато запитань і звернень, що робити, аби не опускати рук. Насправді важко і морально, і фізично. Наближається зима — її треба пройти. Однак ми не маємо права падати духом, не маємо права в такий відповідальний час опускати руки. Чому? Бо повинні проаналізувати власну історію. Що відбувалося 100 років тому? Ми мали протягом короткого часу свою незалежну Українську державу, свою автокефальну православну церкву, проте через внутрішні чвари й непорозуміння все втратили. Що прийшло? Прийшли голодомори, які забрали десятки мільйонів людських життів. Тому зараз ми платимо високу ціну, але повинні розуміти: якщо не встоїмо, вона може бути ще більшою. Це може вартувати мільйонів людських життів. Тому ми покликані присікти зло, що ввірвалося в наш спільний дім, і розуміти всю відповідальність, яка лежить на сучасному поколінні.
Українці володіють даром свободи й незалежності, який агресор хоче відібрати. Ми ж маємо цей дар утвердити, зберегти, примножити та передати наступним поколінням
ОЛЕКСАНДР: наостанок маємо два традиційні запитання. По-перше, як нам не проґавити цього історичного моменту для України всім разом: суспільством, державою, церквою? А також можете порадити книгу, яку варто прочитати пересічному українцю, щоб усвідомити, що з нами відбувається й що буде далі?
- Звичайно, Україна прагне бути невід'ємною частиною європейської спільноти. Ми не тільки просимо щось нам дати, а можемо й самі привнести багато доброго та корисного. Зустрічаючись у Брюсселі з єврокомісаром щодо розширення ЄС, ми, представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, говорили про готовність щось привнести у Європу. Насамперед це стосується духовної складової, бо зараз, на жаль, бачимо певний духовний занепад європейської цивілізації. Разом, наприклад, із польськими братами-християнами ми здатні влити в неї новий дух і таким чином посилити. Ми-бо сильні, ми маємо багато того, чим можемо поділитися, ми знаємо, як надихнути європейців. Тому я закликаю всіх у цей непростий час насамперед до молитви, адже в ній — велика духовна сила. Бог чує наші прохання, а в його можливостях і силі змінити хід навіть історії.
Я рекомендую кожному долучатися найперше до читання Біблії, священного писання, основи, Книги життя. Це істина, з якої походить усе інше. Те, що дано людиною, може бути інколи навіть помилковим. А те, що дав нам Господь, викладено саме на сторінках Священного Писання.
Біблія товста й велика, тому, коли береш її до рук, тобі важко, — за раз не осилиш. Якщо ж, наприклад, кожного дня по сторінці чи навіть по абзацу читати та надихатися, то це дає сили
Я буду рекомендувати церковну літературу, тому що це основа. Кожен здатен зайти в крамницю й купити навіть сучасне, актуальне видання. Зараз спектр настільки широкий, що інколи можна загубитися між пропозицій. У ще одній церковній книзі “Добротолюбство” теж є відповіді на повсякденні питання, які нас часто турбують. Вони викладені на основі свідчень і творінь святих отців, що трудилися в перших століттях християнства. Однак ці відповіді актуальні досі. Чому? Бо людська природа не змінилася. Якою вона була від часу гріхопадіння, такою є нині. Тобто одні пристрасті й одні гріхи. До речі, таке явище, як корупція, — це теж гріх, певна пристрасть до неправдивого збагачення. І з ним треба боротися.
Тож на сторінках Біблії, священного писання Старого й Нового Завітів, а також книги “Добротолюбство” є те, що утверджує в цьому світі добро. Тому потрібно намагатися поступово, сторінка за сторінкою, читати. Інколи, побачивши обсяг роботи, ми жахаємося, проте починаємо з першого кроку, долаємо певний відрізок, а згодом — увесь шлях. А Господь буде сприяти. Зараз-бо ми по-особливому відчуваємо Божу допомогу, зокрема це стосується міста Києва. Насправді відбулося певне чудо. Я вважаю, що це захист архістратига Божого Михаїла, бо все було дуже-дуже складно. Проте ми вистояли, дали відсіч — і ворог, як-то кажуть, “благими намірами” відійшов. Я переконаний, що так буде всюди: ми виженемо окупанта з останнього шматка рідної української землі. Для цього зараз маємо надихатися, черпати сили й енергію з того, що дано Богом.
ОЛЕКСАНДР: Ваше блаженство, чи хочете додати щось, про що ми не спитали? Можливо, поділитеся порадами для українського уряду, службовців публічної сфери, зокрема й у нашій особі — як працівників НАЗК?
- Ми сильні й передаємо цю силу та енергію всім. Ми хочемо, щоб Україна розвивалася й утверджувалася. Викликів стоїть дуже багато, зокрема перед тими, хто володіє владою. Тому я бажаю, щоб Господь їх надихав, насамперед давав мудрість, бо в таких умовах справді складно керувати. Якщо Господь дає мудрість, то завжди можна знайти вихід із найважчої ситуації.
Ми досягнемо перемоги — це зрозуміло всім. Як я сказав, морально вже перемогли, бо весь світ повірив і допомагає Україні. Але ще потрібно на полі бою довершити перемогу. Попереду буде багато викликів. Маємо єднатися, не толерувати зло на всіх рівнях, зокрема корупцію. Боротися повинен кожен — і звичайний українець, і найвища посадова особа. Якщо всі разом не будемо толерувати корупцію, вона поступово зникне з нашого життя. Нехай Господь надихає, нехай дає силу всім, хто трудиться на будь-якому місці: владі, бізнесу, волонтерам, військовим — робити все можливе для наближення спільної перемоги. Вона неодмінно буде, а опісля запанує справедливий мир. Ми всі його прагнемо. Побачили, що відбувається й відбувалося в окупованому Криму, районах Донецької та Луганської областей — там немає правди, немає свободи, немає законів. А ми хочемо жити в демократичній країні й торуємо шлях до повноцінного членства в Європейському Союзі. Хоча по суті українці вже європейці, і говорити, що зараз вступаємо в Європу, можливо, неправильно: ми там знаходимося ще з часів княжої доби, часів рівноапостольного великого князя Володимира. А це вже понад тисяча років, коли був апогей розквіту Київської держави. Відтоді ми практично європейці, а зараз повинні тільки інституційно ввійти до складу спільноти, яка живе за певними законами.