Валерій Пекар засновник ГО “Нова Країна”, стратег, викладач kmbs та УКУ
Колонка УП

Ми зараз проходимо масову ініціацію. І ніякий путін нічого з нами не зробить



- Валерію, за вашими спостереженнями, які соціальні та світоглядні зміни відбуваються з українцями від початку війни?

- Я спробую окреслити перше враження від того, що сталося за місяць з українським суспільством. Це будуть скоріше польові нотатки, ніж структурована схема.

Очевидно, що буквально з першого дня війни українці згуртувалися навколо питомих національних цінностей, таких як воля, самозарадність, згуртованість, взаємовиручка, самоорганізація, волонтерство, почуття гумору тощо. Водночас ми спостерігали речі, яких до цього не було ніколи.

Перше спостереження - це припинення політичних чвар. Ми пам’ятаємо: де два українці, там три гетьмани. І завжди, на всіх поворотах національної історії, політичні чвари залишалися одним із основних занять як на рівні політиків, так і на рівні громадян, тобто виборців. Значною мірою через це Україна й не змогла втримати свою незалежність 100 років тому.

Я б сказав, що вперше в українській новітній історії політичні чвари щезли. Це сталося якось само собою, при чому як на рівні політиків, так і на рівні їхніх прихильників. Звичайно, були спроби чвари поновити, але не мали популярності. Виглядає так, що тепер ми здатні об’єднатися перед великою загрозою. Це принципово відрізняє нашу сьогоднішню ситуацію від ситуації 100-річної давнини й наповнює впевненістю, що тепер уже точно не втратимо.

Друге спостереження – це зміна ставлення до держави. Українці не мали власної держави протягом століть. Держава була чужа, окупаційна. До неї завжди ставилися зі зневагою й острахом. І кожна бабуся, звичайно, своїм онукам розповідала, що не треба висовуватися, що держава — це щось погане, і від неї треба ховатися. Тобто все треба владнати таким чином, щоб якось повз державу пройшло. До речі, це часто перетворювалося на корупцію побутового рівня, тому що ми розуміємо: у суспільстві обмеженого доступу корупція — це не хвороба, з якою треба боротися. Корупція — це основа соціальної структури, без якої просто неможливо вижити. І боротьба з корупцією в суспільства обмеженого доступу неможлива: це все одно, що бджоли проти меду. А боротися треба за те, щоб перетворити систему обмеженого доступу на систему відкритого доступу, про що постійно говорять економісти, громадські активісти й багато інших людей, зокрема міжнародні консультанти.

І от уперше в нашій історії українці стали довіряти своїй державі та з повагою до неї ставитися. Частково це через те, що певна частина очільників держави проявила себе дуже пристойно: вони стали або реальними лідерами тотального спротиву українців, або фронтменами, які уособлюють такий спротив. Але це не все, бо ж хороші політичні лідери чи урядовці були в якійсь кількості завжди. Це тотальна зміна національної свідомості. Українці зрозуміли, що держава — велика цінність, що вона потрібна, що є сенс за неї стояти.

Суспільне недбальство щодо держави завжди призводило до того, що в нас розбудова державних інституцій вважалася третьорядною задачею, завжди залишалася завданням, яке можна було відкласти на потім або замінити особистим політичним лідерством, ручним керуванням, мікроменеджментом, своїми людьми, розставленими по всіх точках тощо. Українці вперше відчули цінність держави. Це дуже важливий момент.

Вперше в нашій історії українці стали довіряти своїй державі. Це тотальна зміна національної свідомості. Українці зрозуміли, що держава — велика цінність, що вона потрібна, що є сенс за неї стояти.

Третє спостереження — зміна українців за 8 років. Треба сказати, що якби не було російського вторгнення 2014 року, оцих болючих втрат Криму, частини східних теренів України, то сьогодні ми б не були такими. А цієї реакції не було би без Майдану. А Майдану, можливо, не було б, якби не випав сніг у березні 2013 тощо.

Тобто ми маємо своєрідний ланцюжок. Я би порівняв це зі щепленням. Ми отримали невеличке щеплення — це дало нам можливість пережити більше щеплення, яке дало нам достатньо антитіл, аби пережити ще більше щеплення. І от нарешті ми встояли, коли отримали майже смертельну для будь-якої країни дозу ворожого вірусу.

Ось ця велика зміна за 8 років недооцінена. Переважна більшість українців, якщо спитати, скаже, що нічого не змінилося. Це неправда. Спостереження четверте — єдність України й відсутність регіональних поділів. Усі ці регіональні поділи залишилися в минулому. Ідентичність української політичної нації об’єднала абсолютно всіх людей, незалежно від походження, місця проживання, етнічної приналежності, конфесійної приналежності чи відсутності такої, соціального статусу, мови тощо. Тобто абсолютна єдність на таких величезних теренах і абсолютна віра (понад 90% громадян) у перемогу. Такого соціологи не пригадують.

І тут, до речі, спадають на думку висновки Гантінгтона (Самуель Філліпс Гантінгтон, американський політолог, директор Інституту стратегічних досліджень у Гарвардському університеті, автор “теорії Гантінгтона” про зіткнення цивілізацій в сучасну епоху, - ред.) про те, що Україна не може існувати, бо вона перекриває собою розлом між цивілізаційними плитами, а це означає неминучий розкол. Після нього на основі цієї ж моделі подібне передбачав відомий футуролог Фрідман (Джордж Фрідман, американський політолог, засновник та СЕО недержавної розвідувально-аналітичної організації Stratfor, - ред.). Так чи інакше, Україна існує. Це нагадує студентський жарт про те, що за законами аеродинаміки джміль не може літати, але він літає, і це проблема не джмеля — це проблема законів аеродинаміки. Отже, привіт Гантінгтону від України!

Важливий момент: я думаю, що регіональні розбіжності нікуди не подінуться, але ми бачимо, що міста, які ще нещодавно вважалися проросійськими, дуже автономними чи належали до регіонів, які називалися “ватними”, проявляють зараз дива героїзму.

Жодна загарбницька війна неможлива без достатньої кількості колаборантів, щоб управляти захопленими територіями. Подивіться, що відбувається сьогодні. В Україні немає колаборантів. Росія не змогла в жодному захопленому місті знайти достатньої кількості колаборантів, аби проголосити місцеву владу чи республіку. А якщо їх навмисно завезти з інших територій, то через кілька днів їх закопають у цих містах.

Ось такі чотири великі спостереження від початку війни.



- А як щодо гумору, про який ви згадували?

- Так, із перших днів війни ми побачили фантастичний шквал гумору. Звичайно, не дуже зрозуміла річ, бо ж війна, смерть, страждання, руйнування. Психологи скажуть, що це ефект витіснення, аби пом’якшити стрес і травму, але це не може пояснити такий великий масштаб явища. Хтось інший скаже, що українці мають велику схильність до гумору в порівнянні з іншими націями, але це також лише частина пояснення, адже ще тиждень перед вторгненням такої хвилі не було.

Я бачу тут щось значно більше. Ось воно: йде війна між архаїчною імперією та Україною, що хоче стати модерною. Але водночас ми всі занурені в постмодерні умови постправди, інформаційних війн, фейків і т.д. Отаке накладення трьох епох: архаїки, модерну, постмодерну — є унікальним у світовій історії війн за незалежність.

Оскільки це відбувається в постмодерних умовах, а наш ворог — архаїчна імперія, яка взяла на озброєння постмодерну зброю, то це означає, що багаторівнева війна йде не лише на військовому, економічному, дипломатичному, психологічному фронтах. Це ще й війна семантична, війна сенсів і наративів. Семантична війна, яку один із наших ворогів Антон Вайно, глава адміністрації президента рф, теоретик і практик цієї війни, назвав найвищою формою війни. Бачимо, що до нас прийшли не просто з танками й бомбами. До нас прийшли з величезною кількістю імперських сенсів і наративів, намагаючись залити в нашу голову. У старі часи встояти перед такою навалою було б важко, але згадаймо, що ми живемо в постмодерні часи, які дають дуже важливий інструмент боротьби з чужими сенсами й наративами — деконструкцію. А в деконструкції є найкращий джавелін — сміх.

Це страшний постмодерний сенсовий джавелін, який ущент спалює чужі наративи. Достатньо було один раз сказати “російський військовий корабель..” — і все! І тепер уже нічого не можна з цим зробити. Тепер уже завжди, скільки б не існував російський військовий корабель, на якому би флоті (чорноморському, тихоокеанському, балтійському) він би не йшов, що б на цьому кораблі не було, хоч ядерні боєголовки, від все одно йтиме за тим самим напрямком. Цього вже змінити не можна.

Сміх - це страшний постмодерний сенсовий джавелін, який ущент спалює чужі наративи. Достатньо було один раз сказати “російський військовий корабель…” — і все! І тепер уже нічого не можна з цим зробити.

Так працює в постмодерному світі сміх як інструмент деконструкції. Хоч українці ще до кінця не дотягнули країну до модерну, однак спалять усі імперські наративи. Тобто до нас приходять із пишномовністю, імперською величчю — і нічого не залишається, усе висміюється. Якщо проаналізувати корпус національного гумору, що виник за останній місяць, ми побачимо, що це не просто гумор, висміювання, підсміювання, витіснення, зняття стресу. Це саме руйнування чужих наративів.



- Вочевидь, після війни ми вже не будемо такими, як раніше. На вашу думку, як трансформується особистість українця за цей час?

- Дуже важливий процес, який зараз відбувається, — ініціація. У людській історії завжди існувала велика різниця між дорослими й дітьми — тими, хто бере на себе відповідальність, і тими, хто не бере. Також завжди існувала процедура, ритуал ініціації, тобто переходу зі стану дитини в стан дорослого.

Що сталося в сучасному суспільстві? Ми ініціацію втратили. У нас немає інституціалізованого переходу від дитини до дорослого. Через це ми оточені мільйонами дорослих дітей, які витягнулися вертикально, хтось витягнувся горизонтально, політкоректно кажучи, тобто відростив живіт,, хтось посивів, хтось полисів, але вони у свої 30, 40, 50, 60, 70… років залишилися дорослими дітьми, які постійно крутять головою на всі боки, шукаючи дорослого, що візьме на себе відповідальність за їхнє життя.

Ми втратили ініціацію в сучасному суспільстві. Можна сказати, що не всі. Можна сказати, що є певні євангелічні церкви, у яких хрещення відбувається в дорослому віці, коли людина проходить цей обряд свідомо, є ортодоксальні єврейські громади, де зберігається древній ритуал ініціації “бар-міцва”. Але в цілому людство ініціацію втратило. Видача паспорта не є ініціацією, тому що процедура автоматична, після досягнення певного віку. А це не ініціація. Повернемося до давніх племен: там ритуал був випробуванням, ризиком для здоров’я, а можливо, навіть життя, передбачав принесення особистої жертви. Зі свого боку суспільство, громада, спільнота зобов’язані були цю жертву прийняти, а потім щиро святкувати разом із тим, хто пройшов ініціацію. От нічого подібного в нас немає. Є тільки намагання вигадати замінники, як, наприклад, це було зі службою в радянській армії.

До чого я веду? Майдан став ініціацією для певної частини людей. На Майдані якась кількість українців пройшла свою ініціацію, пройшла свідоме випробування, щоби взяти відповідальність за себе й за долю країни. Там був ризик, була певна жертва, прийнята суспільством, було супільне визнання і прийняття цієї жертви. Прекрасно, але то була невеличка частина суспільства. Якби не було Майдану, не сформувалися б після того ні добровольчі батальйони, ні волонтерські рухи, ні реформаторські спільноти. Нічого цього не було би.

А тепер повертаємося до 2022 року. Ми маємо унікальну ситуацію, коли ініціацію проходить не 10-15% нації, а 30-40% чи навіть більше. Зараз важко порахувати: лише місяць минув. Ми отримуємо абсолютно іншу націю. До речі, хочу нагадати, що проблемою ініціації часто переймаються люди, які розуміють, що в неініційованому суспільстві демократія не працює. Звідси всілякі пропозиції, щоб у когось забрати паспорти чи ввести якісь цензи. Я не знаю, як виглядатиме українське суспільство після всіх випробувань, але я знаю точно, що ми зараз проходимо масову ініціацію. Це дуже важлива річ, бо вона незворотна. Той, хто пройшов ініціацію, назад у стан безвідповідальної дитини повернутися не може, і ніхто інший назад розвернути цей процес не може. І ніякий путін нічого з нами не зробить, бо неможливо відкрутити назад персональну історію людини, яка пройшла ініціацію. А якщо це мільйони людей, не можна відкрутити назад персональні історії мільйонів людей



- Із перерахованого вами випливає логічне запитання: що робити, аби не втратити національної єдності, як у 2014 році?

- Це питання на мільйон. Що насправді треба, аби зберегти єдність? Потрібна спільна картинка майбутнього. У нас зі спільною картинкою майбутнього завжди є проблеми. У 1918 році спільної картинки майбутнього взагалі не було: хтось мріяв про одну Україну, хтось про іншу, третю, четверту. І вони вимушені були схрестити зброю й воювати одне проти одного в умовах, коли навколо було ще кілька великих агресивних сил.

А насправді це довга історія. Для того, щоб була спільна картинка майбутнього, потрібен внутрішній діалог. Діалог потребує взаємної поваги. Повага потребує довіри тощо. Тобто це все процес на роки й роки.

Повернуся до ініціації. Чим вона хороша? Якщо ми з тобою разом пройшли ініціацію, це наше спільне переживання й досягнення. Вона нас об’єднує. Люди, які пройшли одні випробування, відчувають спільність цінностей. Після війни ми побачимо величезну кількість людей, які разом воювали, волонтерили, були в теробороні. Це нові соціальні зв’язки. Це величезна щільність соціальної тканини, яка дозволить нам зшити країну. Я вже не кажу про те, що насправді всі біди повертаються нам на краще. Можна сказати, тому що Бог любить Україну, а можна сказати, тому що путін — це людина, що має величезну історичну місію створити потужну Україну й націю. Бо ж все, що він робить, усе виходить навпаки. Це трохи схоже на історію біблійного персонажа Валаама. Це був пророк, віщун, якого покликали проклясти ізраїльтян, що готувалися до вступу в Землю Обітовану. Але замість прокляття він їх тричі благословив, попри свої наміри, бо така була воля Всевишнього.

Так само з путіним в Україні. Усе, що він робить - це неймовірні страждання й руйнації, але в результаті, в історичній перспективі це виходить на краще для українського майбутнього. Тому що можна було після Майдану в 2014 році, замість вторгнення на Донбас й анексії Криму, усе зробити інакше: залити Україну грошима, культурою, шансоном; корумпувати еліти, залити “дешевим” газом, придушити в обіймах років за десять Україну, щоб вона й не помітила. Сталося, навпаки, велике щеплення проти Росії. Зараз таке щеплення, де навіть міста з колись проросійськими настроями є фортецями нової української ідентичності. Так воно й виходить на краще.

Ми маємо унікальну ситуацію, коли ініціацію проходить не 10-15% нації, а 30-40% чи навіть більше. Ми отримуємо абсолютно іншу націю.

І тут є проблема з тим, чи битися стоячи, чи помирати на колінах. Черчиллю приписують цитату, що той, хто обирає між війною й ганьбою, отримує і ганьбу, і війну. Це якраз те, чого ми уникли. Тому що якби ми зразу здалися, захищаючи своє життя, і поступилися цінностями, то в результаті смерть і руйнація були б більшими. Ми це бачимо у звільнених містах, не хочу знову перелічувати жахіття. Принаймні всі, з ким ми зараз ведемо цю розмову, тут не були б, бо списки давно заготовлені.

Єдність можна зберегти за допомогою тривалого діалогу щодо того, якою мусить бути картинка майбутнього.



- Ви сказали таке слово-тригер для нас - корупція. Після 2014 року Україна не може похвалитися, що вона розв'язала проблему корупції. І ми зараз сміємося з корупції в рф. Але для нас це все ще залишається проблемою. Звідси питання: боротьба з корупцією та деолігархизація має здійснюватися під час війни чи вже після перемоги? І де закінчується ця боротьба з олігархами й розвиток доброчесності - в Україні й на міжнародному рівні?

- До речі, дуже добре, що ви згадали корупцію в росії. Це дуже помічна для України річ. Я би навіть гаслом сказав: “Слава російським корупціонерам! Ганьба російським антикорупціонерам!”



- Тут можна згадати про подяку від НАЗК шойгу…

- У НАЗК не вистачить паперу, щоб написати подяку всім російським корупціонерам. Тому що якби не російські корупціонери, то ми би зіштовхнулися з набагато страшнішою військовою машиною.

В боротьбі з корупціонерами є два підходи:
1. треба їх ловити й саджати і
2. треба забирати в них годівницю, можливості отримувати хабарі та привілеї.

Перший шлях красивий, другий - сталий. Чому перший шлях важливий? Тому що суспільство хоче бачити когось повішеним, або принаймні посадженим. Другий шлях складніший, але він більш сталий. Йдеться про те, що Дуґлас Норт (лауреат Нобелівської премії з економіки, автор книги “Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії” та ін. - ред.) називає “обмежений доступ” і “доступ відкритий”. Але я би користувався не термінами Норта, а може й не дуже коректними, але всім знайомими термінами “феодалізм” і “капіталізм”.

В умовах обмеженого доступу шукачі ренти становлять окрему касту, соціальну групу. В таких системах корупція - основа соціального життя. Це завжди феодальна піраміда. Мені дуже не подобається, коли кажуть, що в нас в Україні 6 чи 13 олігархів: та в нас 10 тисяч олігархів! Це піраміда! Олігархізм - це просто різновид феодалізму, так само як і соціалізм. Це по суті та сама система, де в основі лежать привілеї, економіка ренти привілеїв, статусів, обмеженого доступу. Просто в цій піраміді є герцоги, є графи, барони, прості поміщики. Так само і в нас: є макроолігархи, мікро-, нано- і так далі.

Як влаштована піраміда? Нагорі - сюзерени, внизу - васали. Васал служить сюзерену. А що значить служить? Забезпечує йому в тому числі грошовий потік знизу й підтримує його ініціативи, а той йому згори дає годувальню - поле, де той може збирати данину. Так само робив король або цар із волостями. Це означає, що ловити олігархів та корупціонерів та їх саджати - це просто звільняти місце для наступних. Бо не може герцогство лишитись без герцога, а баронство - без барона. Якщо є метр державного кордону, який можна взяти в оренду, і його орендар кудись подівся (наприклад, посадили його), буде новий орендар. Завжди будуть люди, які вважатимуть, що це достойний спосіб вести своє життя, заробляти гроші.

Які існують системи обмеженого доступу в країні станом на сьогодні? Дуже різні. Доступ до держбюджету, судових рішень, рішень Антимонопольного комітету, нацкомісій із регулювання чогось, тарифи, субсидії, спеціальні ціни, приватизація, держзакупівлі (там, де вони не в Prozorro). Багато-багато інших способів. Усіх їх об’єднує те, що хтось має право ними користуватися, а хтось - ні. Той, хто має право, на цьому заробляє гроші, а інші не можуть. От вам класична феодальна система.

Отже, саджати корупціонерів - це красиво, це необхідно, щоб народ був задоволений, щоб бачив, що щось відбувається, але це не дуже ефективно. Набагато ефективніше “розшивати” вузькі місця, розкривати глухі кути, створювати систему, де корупція неможлива. Prozorro дає перший приклад, як це “розшивається”: відкривається система - і всі тепер можуть заходити в державні закупівлі. Приватизація через Prozorro.Sale: відкривається система - і всі тепер можуть купити держмайно.

Саджати корупціонерів - це необхідно, але не дуже ефективно. Набагато ефективніше “розшивати” вузькі місця, створювати систему, де корупція неможлива. Prozorro дає такий приклад: відкривається система - і всі тепер можуть заходити в державні закупівлі.

Отже, корупцію не можна викорінити тюрмами. Це як у Гідри з давньогрецьких легенд: ми рубаємо одну голову - дві нові виростають. Саме тому ми свого часу з Олександром (Стародубцевим, - ред.) та іншими друзями на Майдані назвали цю систему гідрою.

Натомість треба відчиняти двері й вікна та робити цю систему прозорою й вільною для всіх. Це те, що називається складним поняттям “економічна свобода”. Економічна свобода - це точно те саме, що мається на увазі, коли Дуґлас Норт каже про “відкритий доступ” або Дарон Аджемоглу про “інклюзивні системи”.



- Чи це варто робити вже зараз або після війни швидким пакетом?

- Ми це вже 8 років робимо. За ці роки достатньо багато зроблено, але не достатньо, щоб це відчули громадяни. Я б сказав, що війна дає унікальні можливості для цього. Це можливість фактично знести стару систему, яка вже давно не працює, і швидко побудувати нову, тому що просто немає вибору. Можна багато років говорити про впровадження стандартів НАТО в Україні й щось робити для цього, але потім починається війна - і ми розуміємо, що без логістики як НАТО, без стандартів управління, комунікації тощо ми можемо просто зазнати поразки.

Ми 8 років говоримо про те, щоб запровадити податок на виведений капітал - прозорий, антикорупційний, антиофшорний податок. І завжди це було “не на часі”: змінюються уряди, парламент, президенти. Як “не на часі” це було, так і залишається. Усі завжди “за”, але воно “не на часі”, так і зараз. Але цього року не буде прибутку від українських підприємств, усі покажуть збитки. Це факт, бо зараз половина економіки фактично стоїть, малий-середній бізнес - майже 80%. Якраз хороший момент запровадити те, на що ніколи не було часу, й зробити систему нормальною, прозорою.

Я вважаю, що з точки зору реформ нам потрібні 4 горизонти.

Горизонт 0 - реанімація, те, що треба в ручному режимі робити просто зараз, хоча б для того, щоб машини їздили й вироблялося те, що треба для Збройних Сил. І воно вже робиться.

Далі горизонт 1, який ми назвали “relaunch”, “перезапуск”, це вже не ручна робота. Це політики, економічні стимули для того, щоб відновилося виробництво, щоб пожвавилася підприємницька активність у всіх галузях. Це треба робити просто зараз, не очікуючи кінця війни. Ми підготували такий пакет економічних стимулів для першого горизонту, значною мірою вони пов’язані з “розшиванням” вузьких місць в економіці, які накопичилися за ці роки. Без цього ми не запустимо економіку. А без працюючої економіки не виживемо: не буде ані податків, ані робочих місць - нічого не буде.

Горизонт 2 - це “recovery”, тобто відновлення після війни, ще до того, як будуть надходити гроші міжнародної допомоги. Це про відновлення інфраструктури для того, щоб люди повернулися, почали працювати.

І уже останній Горизонт 3 - це такий “reboot”, тобто повне перезавантаження, модернізація країни. Тут важливо використати момент, використати міжнародну допомогу, репарації, які буде платити росія. Треба скористатися цим всім для того, щоб створити нову українську економіку.

Тобто сьогодні якраз той момент, щоб рубати вузли, які стримують українську економіку, бо інакше ми просто не запустимося.

Ну а корупція під час війни - це по суті військовий злочин. Тому що кожен украдений бронежилет - це, не дай Боже, загиблий боєць. А наближати поразку своєї власної країни - це державна зрада.



- Які основні реформи треба провести негайно?

- Список тих реформ, які треба зробити, відомий давно. Він був складений ще на Майдані й відразу після Майдану. Ці реформи почалися, але переважна їх більшість так і не завершилися. Десь було більше просування, десь - менше. Але прірву не можна перескочити на 90%, тим більше на 70%. Якщо зробити всі реформи на 70%, то громадяни не відчують у своєму гаманці наслідків цих реформ і будуть вважати, що реформа - це якась погана річ.

Очевидно, що Реформа номер 1 в Україні, від якої все залежить, - судова. Без цього будь-яка інша реформа буде зупинена судами й повернена в первісну точку. Очевидно, що Реформа номер 2 - це реформа державної служби, без цього не буде кому робити всі інші реформи. Чому все-таки я поставив судову реформу на перше місце? Бо якщо ви запровадите реформу держслужби, то суди можуть відкрутити її назад. Тому спочатку треба суди, а потім решта.

Корупція під час війни - це військовий злочин. Тому що кожен украдений бронежилет - це, не дай Боже, загиблий боєць. А наближати поразку своєї власної країни - це державна зрада.

А після того, як перезапущено судову систему й державну службу, далі можна робити інші реформи. Я не фахівець із усіх питань, тому зупинився б більше на економічних реформах, адже там усе в принципі зрозуміло. Це тотальна приватизація, це тотальна дерегуляція, це покращення корпоративного управління тими державними підприємствами, які все-таки залишаться в держвласності (а їх буде небагато). Це суттєва лібералізація трудового та податкового законодавства. Нам не потрібно стільки податківців. Податкова система має бути настільки прозора, щоб комп’ютер міг усе порахувати. Там само митниця тощо. Потрібне спрощення всього-всього-всього.

Як це робити, також давно відомо. Є багато книжок - треба взяти й зробити.



- Підсумуймо те, про що ми говорили. В чому полягає наш шанс сьогодні, зараз? Як нам його не втратити?

- Я маю таку картинку: майбутня Україна - це країна вправних самозарадних господарів, яких радянська влада зверхньо називала “куркулі”. Тобто це країна величезної кількості малих і середніх підприємців, які є заможними, самодостатніми, індивідуалістичними, які є щедрими й добрими. Тому що хто заможний і самозарадний, той завжди щедрий і добрий (злі ті, в кого в дитинстві велосипеда не було, як каже відомий мультик). Отже, це країна з потужним середнім класом, де в кожного є “садок вишневий коло хати”. Не треба нічого видумувати, тому що всі наші українські архетипи давним-давно виписані українськими поетами-пророками.

Україна майбутнього - це країна з потужним середнім класом, де в кожного є “садок вишневий коло хати” та рушниця. В такій країні, очевидно, не може бути корупції. Натомість є висока повага до компактної, ефективної і високооплачуваної держслужби.

Це країна, де в кожного є рушниця, а часом така рушниця буде скоріше схожа на джавелін, ніж на старий мушкет. В такій країні, очевидно, не може бути корупції. Очевидно, є висока повага до невеличкої, компактної й дуже ефективної, достатньо високооплачуваної держслужби. Очевидно, що є інноваційна освіта, тому що у всіх цих людей середнього класу є діти, яких вони хочуть навчити. Саме середній клас створює попит на якісну освіту, а не аристократи й не люмпени. І далі все, що з цього випливає.

Наш шанс у наших руках. Все просто: якщо ми не зробимо того, що нам треба зробити, ми помремо. Багато людей кидає курити лише після того, як лікар їм каже: “Якщо ви зараз не зміните звички, то вам залишиться дуже й дуже небагато”. Якщо ми зараз не поміняємо, то нам залишиться дуже небагато. Ми бачимо, що продовження радянської практики, радянських способів поведінки, соціальних практик і способів життя є смертельним. Якщо ми залишаємося маленькою копією радянського союзу чи маленькою копією росії, то маленька копія росії від великої копії росії відборонитися не може.

Ми перемагаємо тільки тому, що ми вже не росія. Але ми не росія в окремих аспектах, а в інших - поки що тягнемо за собою величезний хвіст радянської спадщини у вигляді корупції, олігархії, надмірної регуляції, бюрократії тощо. Якщо ми це все не переможемо, нам кінець. Усе дуже просто. Якщо ми не поміняємо свої способи життя, наступного зіткнення ми просто не витримаємо. У нас просто не буде достатньої економічної й соціальної стійкості для того, щоб встояти.

Якби те, що сталося зараз, сталося б у 2014 році, я не певен, що Україна залишилася б. Ми точно не зробили би того, що робимо зараз, тому що в нас точно не було би такого національного підйому, такої єдності, у нас точно були би колаборанти, у нас не було б таких союзників у всьому світі, яких ми завоювали за ці 8 років. Тобто нічого з того, що нам дає зараз силу, у нас би не було. У нас би була лише історична пам’ять про те, як Україна завжди боролася. Так, Україна завжди боролася й зазвичай програвала, а нам тепер треба перемагати.



- Яку книжку ви могли б порадити для розуміння, де ми є й куди ми йдемо?

- Якщо ви питаєте, яка книжка є найбільш помічною для розуміння того, що відбувається просто зараз, то я би назвав дві.

Перша - це книга Тімоті Снайдера “Шлях до несвободи”. Це спроба методами академічної історичної науки, які застосовуються для того, щоб вивчати минуле (те, що вже сталося), дослідити past continuous, тобто те, що продовжує ставатися. Це те, що ще не закінчено, воно вже стало історією, але ще не закінчено, бо проростає в теперішнє. Книжка написана порівняно нещодавно й охоплює періоди з 2011 по 2015 рік. В цей час сталося дуже багато всього, включаючи президентство Трампа, події в Європі, включаючи Майдан і російську агресію. А головне, автор показує, як і чому те, що сталося з росією, називається простим словом “фашизм”, і чому це саме фашизм, а не щось інше. Це дає нам розуміння, з ким ми маємо справу. Бо нам же треба не просто перемогти росію на полі бою, адже переможена на полі бою росія продовжить становити екзистенційну загрозу для України ще багато років. Нам треба вирвати ведмедю зуби й кігті, щоб більше ніколи не могло того статися. А це не є надто проста задача. Бо просто замиритися з путіним - це дати йому кілька років, щоб підготуватися до наступного вторгнення, і він точно вже виправить усі помилки, які зробив цього разу.

Для того, щоб розуміти, яким чином далі в росії можуть розвиватися події, є дуже хороша книжка провідного українського історика Сергія Плохія, керівника українського інституту Гарвардського університету, яка називається “Остання імперія”. Це історія розпаду Радянського союзу протягом одного року. Початок 1991 року, СРСР є однією з двох наддержав у світі з величезною амбіцією й міжнародною вагою. А кінець 1991 року - союз вже припинив своє існування як політичне утворення, його прапор був спущений, його єдиний президент подав у відставку. Лише протягом одного року наддержава припинила існування.

Чому для українців це важливо? Бо ключова роль у тому всьому саме України. Саме українські еліти 24 серпня ухвалили своє рішення, а український народ 1 грудня підтвердив його на референдумі, коли в усіх регіонах, у тому числі й у Донецькій та Луганській областях, абсолютно переважна більшість, а в Криму проста більшість проголосувала за незалежність. Це дуже важливий момент, бо без референдуму ми б не мали того, що маємо зараз. Ми знаємо, що вже восени 1991 року російське керівництво планувало висувати Україні територіальні вимоги і відмовилося від наміру, бо було вражене результатами референдуму. Це важливий момент в українській історії.

Це книжка про те, як обертається колесо історії. Зараз колесо історії так само обертається. Ми всі відчуваємо, що живемо в історичний час. Ми всі відчуваємо, що герої нашого часу залишаться на сторінках історії, і про це все напишуть книги. І тому дуже важливо в такі моменти знати, куди дивитися, щоб побачити, як повз тебе це колесо історії прокручується.



Проект “UKRAINE NOW. Візія майбутнього” реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії.

Мета проекту - окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.