- Півтора місяця триває війна в Україні. Ми спостерігаємо багато змін. Відповідно, Андрію, спробуймо структурувати їх за ключовими напрямками: фактор довіри-взаємодії, відносини держава-суспільство та громадянин-громадянин, сфери доброчесності й толерантності до корупції.
- Перше, що хочу сказати: війна йде не тільки на фронті й не тільки в тилу. Вона йде у свідомості. Типологія війни дуже широка. Ми з колегами говоримо про сім рівнів, ключовий із яких — цивілізаційний вимір. Саме він визначає зміни, які відбуваються в суспільстві. З одного боку, ми наче задекларували цей вибір ще при народженні Русі, при народженні України, при народженні України Незалежної в 1991-му році. Кожного разу ми робимо цей вибір — умовно європейський — приєднанням до європейських цінностей, європейської спільноти, але завжди з’являються якісь нові риси й цінності, важливі для нас.
Але ця війна, ці останні тижні показали, що Україна обрала дещо навіть більше, ніж традиційні європейські цінності. Україна й українці вийшли на новий рівень, який є значущим для всього світу. Перше та ключове — ми фактично перетворили наше прагнення незалежності на прагнення волі. Якщо свобода визначає, імовірніше, стан, то воля визначає прагнення не просто до самостійності, а до розвитку. До використання можливостей. До обрання власного шляху. До різноманіття й спроможності єднати різноманіття.
Словом, в основі української нації все ж таки воля — ключове прагнення. І це дає нам можливість не просто ввійти до країн першого світу, а бути тією країною й тією нацією, що визначають новий світ. Бо воля є ознакою нового світу
Друге, що я хочу сказати: увесь світ знаходиться у фазовому переході. Ми всім світом змінюємо своє ставлення до того, що є найважливішим. З одного боку, наче почалася цифрова ера — мало б менше цінуватися життя, свобода слова. Бо в цифровій ері ти можеш створити будь-яку реальність. Але як по-різному скористалися цифровою ерою різні нації! У росії вона дозволила краще, швидше маніпулювати суспільством, створювати картинку світу, що не має нічого спільного з істиною. А в іншому світі, тому, який ми звемо світом доріг, інновацій, світом пошуку, інтеграцій, об’єднань, цифра дала розуміння крихкої природи людини та її оточення. Тому дуже важливою для всього світу стала людина. І я скажу, що Україна тут показала ознакою приклад людяності всьому світу. Воля в поєднанні людяністю — це друга ознака України.
Третя ознака — самоіронія. У найжахливіші часи ми зберігаємо спроможність жартувати, кепкувати із самих себе, спроможність не ставитися до себе надто серйозно. І коли на цьому фоні з’являються політики, які все ж таки намагаються чи то скористатися ситуацією, чи то сфотографувати себе в броніку, чи то зробити щось, що явно не вписується в цю щирість, відкритість, людяність, розуміння, прагнення волі, воно постає настільки лицемірним. Суспільство цього не сприймає.
Отже, самоіронія. Вона завжди була нашою притаманною рисою, а зараз проявилася ще сильніше. І, звичайно, постійне прагнення змін: ми продемонстрували його в 19-му році, у 13-14-му роках, протягом останнього 31-го року нашої історії.
Воля, людяність, щирість, самоіронія, прагнення змін і розвитку — складові формування нової української ідентичності, української нації. Зрештою, цим ми й дивуємо. Спроможність дивувати — наша ознака
- Хочемо вхопитися за конкретику, аби її зафіксувати. Можна відразу якісь приклади змін у житті суспільства, відносинах із державою, навіть приклади іронії й гумору?
- Я не дуже погоджуюся з форматом “від узагальнень до конкретики”, але гаразд, поїхали! Іронія: поява своїх мемів, на відміну від спущених згори, створених політтехнологами “Z” та “Z”-подібних. У найжахливіші для країни часи злітають меми на кшталт “русского корабля…”, гуся чи мальованих чоловічків, а також традиційні ресурси для обміну мемами. Сама ж країна ці меми продукує постійно.
Найкраща ілюстрація людяності й щирості самих українців — те, як суспільство сприйняло жахливу ситуацію в Бородянці чи Бучі, як наш президент зміг донести такий національний біль до світу. А ще українці прихищають тих, хто втратив житло, волонтерять, стають героями, просто намагаючись вивезти людей нині з Маріуполя, раніше — з Бучі чи Ірпеня. Мені здається, ця людяність українців доведена до жертовності. Вона абсолютно по-інакшому ілюструє хазяйновитого українця, який завжди вирізнявся винахідливістю в ставленні до себе. А тут винахідливість дає можливість реалізувати людяність, демонструє велич нації.
Що там ще? Сила, спроможність дивувати. Та ми постійно дивуємо! І спроможністю опиратися, і спроможністю бути ефективними в таких умовах, і спроможністю відновлювати економіку й бізнес. Фактично на кожному кроці для повільного західного суспільства, що живе, як ми кажемо, у повільному часі, є це здивування: в Україні постійно щось відбувається. Ці українці протистоять другій армії світу, яку весь світ боїться, яку боїться Байден, яку боїться Німеччина. А Україна не просто опирається, а опирається ефективно. Це дійсно країна, що дивує.
- А як щодо корупції? Візьмімо за умовну точку 24-е лютого, початок активної фази війни, бо ж насправді вона тримає вже 8 років. Як ти оцінюєш ситуацію ДО, що відбувається ЗАРАЗ і чого чекати ПІСЛЯ перемоги?
- У мені бореться два погляди, дві людини. Обидві — стенфордські. Умовно кажучи, у мені бореться Фукуяма й “Університет сингулярності”. Це щодо інституцій. Бо корупція — це ж наслідок чогось більш глибокого. Чи зникла вона зараз? Ні. Вона є на місцях. І є мародерство. І є у волонтерстві корупція. І є в місцевих владах корупція. Я боюся, що вона залишилася й на найвищому рівні: так чи інакше, ми бачимо якісь ознаки звідти. Хоча її проявів зараз набагато менше. Чи змінилися люди? Чи змінилися корупціонери? Чи змінилися судді, більшість із яких повтікала, і зараз у Києві є благання повернутися до роботи, але коли вони повернуться?
Ключова наша помилка за ці роки — намагання побудувати сильні інституції. А світ сильних інституцій пішов у минуле. Набагато ефективнішим стають не сильні, а адаптивні й гнучкі інституції
Вони, звичайно, мають ознаки сильних, але в них інклюзивність стає набагато важливішою. Відмова від ієрархічності в державі стає красивою ознакою. Наприклад: так, звичайно, обороноспроможність країни базується більшою мірою на ЗСУ, але насправді гіршим сценаріям запобігли зокрема й волонтери, територіальна оборона, люди, які пішли на захист самостійно. Вони стали тим вирішальним фактором, який якраз дозволив Збройним силам бути більш ефективним. Релокація бізнесу: держава фактично допомогла на поточний момент декільком сотням бізнесів. Але, наприклад, лише в одній бізнес-спільноті Board, що налічує 1100 бізнесменів, ми допомогли в релокації 200 бізнесів за цей час. І так само CEO Club, Young Business Club та інші бізнес-спільноти, які, як виявилося, в певних питаннях можуть бути ефективнішими й швидшими, ніж держава.
Міжнародний Червоний Хрест, який отримав мільярди доларів перерахувань на підтримку України, неспроможний зробити в нас майже нічого. А український Червоний Хрест одразу взяв на себе координацію: Олексій Коваленко, інші бордівці почали працювати, доставляти гуманітарку, з’явилися осередки в містах України, що дуже швидко організували роботу й дали можливість працювати Червоному Хресту. Отже, така гетерархічна побудова. Не ієрархічна, а гетерархічна — горизонтальна побудова гнучких, дуже швидких, адаптивних інституцій, які у форматі Agile фокусуються на окремих темах, як, наприклад, НАЗК. Нацагентство бачить зміну ситуації в країні й, не відходячи від ключової функції, взяло на себе відповідальність фокусно, за додаткові процеси, які спроможне довести до ладу.
Фокусування, спроможність навести лад у тому, де сфокусувався, і зв’язаність — от що виявилося ключовими перевагами цієї гетерархічної, нової системи. І в ній корупція стає неефективною. Вона не дозволяє досягнути власних цілей, бо ти випадаєш з побудови суспільства. Корупція, яка дозволяла займати певний шар в ієрархії й давала доступ до ресурсу, у гетерархічній системі просто зникає. Там немає такого підґрунтя. Але є багато інших моментів.
Я впевнений, що ми ще будемо битися з корупцією. Ця війна не виграна — вона попереду. Чому? Після перемоги ми потрапимо у відновлення української інфраструктури, а можливо, її модернізацію. Це буде вже не один-два мільярди прямих іноземних інвестицій. Інвестицій має бути, з досвіду країн у післявоєнні часи, під 25% довоєнного ВВП. Тобто 50 мільярдів доларів на рік. Це будуть великі гроші. Це будуть гігантські будівництва. І в них, звичайно, з’являтимуться нові олігархи будівельних, дорожніх чи інших матеріалів. Буде велика спокуса взяти участь із боку держави, розподілити державні кошти. Чи спроможемося ми побудувати той фонд відновлення, який би унеможливив корупцію?
Ще одна ознака — гідра корупційна базується на державному бюджеті, на спроможності смоктати з нього гроші. Prozorro ж насправді була одним із інструментів, аби відірвати цю корупційну гідру від державного бюджету. Але ще є митниця, ще є те, що виводиться з-під Prozorro, — локальна корупція, місцева, маленька. Ось як її викорінити — це питання з закріплення української нації, українських цінностей. Це питання освіти, до якої ми будемо змушені повернутися, тому що Нова українська школа — не про “заборонити червону пасту вчителям перших класів”, а про “навчити дітей мислити креативно, критично, рефлексивно” тощо.
Поготів нам доведеться вчити громадян самостійного мислення, економічної самостійності, доведеться закріпити відхід від українського традиційного патерналізму. Боюся, що для цього потрібно буде переконувати нашого президента, який ще на мантрі “6.500” (мова йде про одноразову державну допомогу у розмірі 6500 грн. для тих, хто втратив роботу через російську агресію, — ред.) і на “гетьманщині” в бізнесі — я маю на увазі пана Данила Гетманцева (народний депутат від партії “Слуга народу”, голова Комітету Верховної ради з питань фінансів, податкової та митної політики, — ред.) — усе ж таки базує український патерналізм, посилює його. А нам треба якраз відійти від нього радикально. Українець майбутнього — це людина, яка бере відповідальність за економічний добробут власної родини на себе: за освіту дітей, охорону здоров’я, за пенсію. А держава допомагає лише тим, хто не може подбати про себе.
- Абсолютно погоджуюся з тим, що адаптивність органів державної влади та перехід від ієрархії до горизонтальних зв’язаних структур дуже важливі. А якщо поговорити в цьому контексті про корупцію: яким буде вплив? Бо посада дуже часто є джерелом недоброчесної поведінки, а тут, виходить, є більше роль, ніж посада. І що, на твою думку, буде з корупцією, коли інституції стануть більш адаптивними?
- Головне ви вже сказали. Можу додати, по-перше, що фазовий перехід, у якому знаходиться світ, закінчиться ще не в найближчі роки. Можливо, років 5 всьому світові доведеться шукати, як мають бути побудовані й глобальна система безпека, й глобальна Ліга націй 3.0., та взагалі яку роль держава відіграватиме в майбутньому.
Зараз ми бачимо, що навіть комерційні структури, на кшталт Amazon й Facebook — екосистемні такі утворення — можуть бути набагато ефективнішими та впливовішими, ніж деякі державні. Вони здатні творити й картинки світу, і простори для співдії. Тому, можливо, держави в майбутньому взагалі будуть у більшому ступені кібернетичними, прив’язаними не стільки до громадянства й територій, скільки до ціннісного вибору людини. Про це нам треба думати. Це задає ключовий контекст того, де ми шукаємо нові інституції та як вони можуть працювати в Україні. Україна не буде відокремлена від світу. І наші нові інституції стануть продовженням того, що буде творитися у світі. Просто Україна пізніше почала, але раніше задасть цей стандарт.
Які інструменти я би відпрацьовував? По-перше, перехід від державного річного бюджетування в абсолютно інакший формат. Бюджет — це завжди завдання якихось схем. Український бюджет — це на 90% захищені соціальні статті, це медицина й освіта насамперед, це пенсії, додавання до Пенсійного фонду. А залишок йде на субвенції чи окремі проєкти, де теж точно депутатська чи місцева корупція з’являється. От якби ми перейшли до системи фондів у сферах освіти, медицини, пенсійному забезпеченні, у виплаті державного боргу, як це вже спробували зробити в охороні здоров’я! У фондах можуть бути наглядові ради, управління цими фондами може бути відкритим, а громада, суспільство чи експертне середовище зможуть вплинути на те, яким чином кошти розподіляються, і контролювати їх прозоріше. Так, коли Оксана Маркарова була міністром фінансів, у нас з’явився прозорий бюджет. Ти можеш контролювати, але все ж таки інструментів впливу в тебе замало. І велике питання: як на місцях використовують ці інструменти прозорого бюджету? Це перша думка.
Друга думка стосується ролей, які відіграє виконавча влада в Україні. Чим вона займається? Одночасно багатьма речами: і начебто заданням політик (що насправді робить погано), і формальним оперативним управлінням процесами, які відбуваються в державі, і якимись архаїчними функціями, яких теж доволі багато. Насправді ж ключове завдання міністерств — створити простір формування політик і взяти на себе відповідальність за їхнє фінальне формулювання. А політики самі розробляються аналітичними центрами, галузевими асоціаціями. Там проходить основна робота щодо генерації змістів. Політична влада, Верховна Рада, задає політичний напрямок, а експертне суспільство в рамках цього напрямку знаходить рішення для держави. Міністри й міністерства формалізують політику, тобто фіналізують її текстову частину та інструменти її прийняття. Але все решта — управлінська функція — прибирається у виконавчій владі. Ми не керуємо процесами, ми не керуємо наукою, ми не керуємо спортом чи охороною здоров’я. Ми залишили певні регуляторні функції чи завдання політик, але точно не керуємо цим.
Чи можливо таке зробити в найближчі роки для України? Так, і вже продемонстровано, як це відбувається та як це починає працювати. Автономія університетів абсолютно досяжна. Перевести фінансування науки з Академії наук на фонди, які будуть розподіляти державні гранти на науку, — це ж набагато активніше, ніж годувати всю систему Академії наук. Я переконаний, що якраз після війни ми цим і займемося.
- Ви згадали два слова, які часто між собою пов’язані, — олігархи й державний бюджет. Власне, до початку війни в нас питання боротьби з олігархами, зменшенням їхнього впливу постійно було на порядку денному. Як ви думаєте, чи зараз це актуально, чи маємо ми тут і зараз продовжувати зменшення впливу олігархів або ж варто починати вже після війни? Це має бути роботи лише всередині країни або ж на міжнародному рівні?
- Саме поняття олігархів — із рівня наукової абстракції. Бо коли ми почнемо перелічувати, то виявляється, що їх там є лише із десяток. Коли подивимося всередину, то побачимо, що вони — великі платники податків, не мають насправді великих самостійних фракцій. Вони намагаються впливати на владу, але водночас не є домінантними. Словом, питання з олігархами в нас надто традиційне, щоб отак зараз ним опікуватися. Набагато більше зло — це місцеві барончики, яких ми не бачимо на нашому радарі.
Зараз війна демонструє, хто є хто: хто тікає, хто є справжнім злом, а хто допомагає, хто залишається в Україні, прагне її відновлення. Я б, звичайно, зробив у країні рівні можливості для розвитку бізнесу — й великого, й малого. Я би відокремив великий бізнес від політики, не даючи можливості впливати й формувати політику. Натомість ми маємо дати їм ефективне державне управління, коли держава опікується зростанням кредитоспроможності й кредитними рейтингами, залученням інвестицій, створенням середовища для інновацій тощо. Тоді, мені здається, для великого бізнесу не буде сенсу намагатися вплинути на владу, якщо вона впливає на розвиток країни.
Зрештою, у нас однакові інтереси з олігархами. Якщо формалізувати економічною мовою, вони звучать так: спроможність країни до розвитку, підняття її кредитного рейтингу. Уся капіталізація Ахметова чи Пінчука: їхня спроможність залучати гроші, будувати бізнес — фактично залежить від рейтингу країни. Старі інструменти, які дозволяли б приватизувати, закінчуються, бо фактично більшість того, що було треба, приватизовано. Ну так, треба Центренерго, Одеський припортовий і решту залишків української власності дуже обережно, не в спосіб “Більшовика” приватизувати, хоча й там є велика кількість питань.
Нам дуже потрібно закінчити з олігархією як явищем, а не з олігархами як великими бізнесменами
Важливо також звертати увагу на те, що багатьох ми досі не бачимо: тих, хто продовжує заробляти на митниці чи в податкових; тих, хто став для своїх локальних громад тим самим олігархом, який впливає й на перерозподіл місцевого бюджету, й на локальну думку, й на локальну політику. Це теж велике зло для України.
- Так, з одного боку, держава на центральному рівні має менше втручатися й передавати гроші, повноваження, прийняття рішень на місцеві громади. З іншого боку, у цих місцевих громадах дуже часто є місцеві олігархи, яких можна перемогти тим, що забрати повноваження на центральний рівень. Бо ж соціальна активність на місцях нижче, ніж на центральному рівні. Умовно, трапляються ситуації, коли місцеві керівники поліції, суду, прокуратури й місцева влада — одна родина. А як із цим боротись після перемоги?
- У мене немає чіткої відповіді, проте є кілька думок. По-перше, будь-які можливості для громад чи для людини мають іти разом із освітою. Тобто потрібно давати інструмент і навчати, як ним користуватися. Тут, здається, я можу помилятися, оскільки є й інший підхід — практики: кидати у воду, мовляв, учіться плавати. Безвіз — інструмент, який надто випередив готовність суспільства взяти його як визнання нашого рівня. Але з іншого боку, це дуже допомогло розвитку української трудової мобільності. Люди вже більше працюють не тільки як чорноробочі, а й на різних посадах по світу. Вони легше сприймають відкритість цього світу. Ми не навчили людей, але люди самі навчилися за останні роки багато чому. І зараз ті, хто попрацював у Польщі, в Україну повертаються вже з абсолютно інакшим розумінням того, як мають бути влаштовані процеси й відносини. Вони стають трошки інакшими, вони привозять із собою нові практики.
ОСББ — практика, до якої ми взагалі не були готові. Подивіться на чатики ОСББ в Viber — жах, що там відбувається! Але це навчання, там люди вчаться розуміти своїх локальних ОСББ-шних олігархів, які захопили бюджет і в корупційний спосіб залучають своїх ремонтників. Це ж країна в мініатюрі. Це Україна, яка чогось навчається. Земля в приватну власність — те саме. Уже більш свідоме й більш готове українське суспільство не почало продавати землю китайцям, як того боялися. Ні, там інші обсяги продажів: тисячі, а не мільйони українців повалилися взяти свою тисячу й “пропити” її. І так зростає вартість оренди, а українці починають більше заробляти на землі, більше дбати про неї.
Практики можуть виявитися набагато кращим учителем, ніж громадянська освіта
Тому моя відповідь така: нам потрібно одночасно робити все це. На центральному рівні держава має опікуватися громадянською освітою: навчити українців мати пасивний дохід, пенсійні заощадження, надати інструменти для цього. Держава повинна дати свободи на кшталт децентралізації, але водночас також надати інструмент дуже чіткого контролю за розподілом місцевих бюджетів і навчити українців користуватися ним. “Дія”, до слова, є контрприкладом інструменту прямої демократії. Для порівняння: Prozorro давало можливості бізнесу творити своє на основі системи. “Дія” ж зробила все централізовано та виключно в моделі тотального контролю з боку держави. Добре, що поки міністр — прогресивна людина з прогресивними цінностями. А якщо інструментом далі буде користуватися, умовно кажучи, “людина минулого”, чи не призведе це до способу впливу на свідомість? “Дія” могла б бути інструментом прямої демократії, а не розподілу єДопомоги. Тобто вона могла би бути інструментом контролю суспільства над державою, а не посиленням патерналізму з боку державу. Я бачу в “Дії” та в тому, що робить Міністерство цифрової трансформації, більше можливостей, але треба говорити з ними й шукати більшої відкритості.
Звичайно, Anonymous — це ознака майбутнього світу. Це якраз і є децентралізована система впливу на “зарвавшиеся власти”. Мені здається, що ось така кібернетична держава, кіберократія буде частиною нового світу. Держава на зможе контролювати всі ці процеси, навіть якщо намагатиметься вимикати інтернет. Інтернет все одно якось пролізе через “старлінки”, через листування, через що завгодно. Та він у письмовому вигляді вже відпрацюється.
- У тебе була стаття з власною візією розвитку нашої держави — “Україна у 2030-му році”. Вона здається трохи космічною: там Україна — і простір свободи та творення, і фронтир цивілізації. У тексті є різні думки про технології, освіту, human capital. Як ти бачиш пріоритети? Що потрібно робити відразу після перемоги?
- Додам одразу маленьку ремарку: у мене також є стаття “Інакша Україна: справжні українські прориви”. Я переконаний, що опублікована стаття — набагато спрощена версія. Це щоб не мати вигляд абсолютного фантаста. Чи реалістично це? Я написав абсолютно реалістичну статтю, бо вірю в це й працюю над реалізацією. Але буде все набагато краще й інакше для України. Просто ремарка, що це не фантастика.
Пріоритети для мене абсолютно зрозумілі. Поготів скажу, як це не дивно звучить, війна не додала нічого до цих пріоритетів. Чому? Бо напрям руху України нами, громадянським суспільством, був визначений ще у 2014-му році. Ми заявили про свої потреби. Устами класика: щоб нам дали свободу, тобто можливості. Не просто свободу від російської імперії, а свободу мені як людині для самореалізації в будь-який спосіб, який я хочу. Друге — це система справедливості. І я як економіст вже додаю до цього інновативність. Тобто три речі, які має зробити країна. І знов-таки це не винахід суто український. Це Пол Ромер, 2018-ий рік, Нобелівська премія. Це багато дослідників до й після нього, які аналізують, як країнам удається робити певні прориви.
Насамперед повинна бути проведена судова реформа. Маємо мати суди, що будуть непохитною точкою довіри в країні. На рівні такому, який маємо зараз до ЗСУ. І ми повинні в будь-який спосіб це зробити, чого б воно не вартувало
Якщо потрібно буде воювати з судовою владою, значить, треба буде провести цю війну. Якщо необхідний спосіб Чорногорії — спочатку вийти з ЄСПЛ, звільнити суддів, набрати нових, а потім повернутися до ЄСПЛ — значить, нам треба реалізувати такий сценарій. Треба в будь-який креативний, сильний, дієвий спосіб зробити так, щоб у 2023 році ми входили з абсолютною довірою до судової влади. Звідти потягнуться всі інші правоохоронні й антикорупційні органи, усі інституції, що стосуються формування справедливості в країні. Вони слідом за судами мають стати точками довіри, точками справедливості. Це перше.
Друге, що ми маємо сказати: головною людиною в країні на цей фазовий перехід буде людина, яка творить. Буде інноватор, підприємець, буде будь-який креатор, який створює щось нове в країні. Нове для економіки, нове для культури, освіти, розуміння чи сприйняття країни у світі. Ця людина має стати в пріоритеті, і на неї держава повинна спрямувати свій обмежений, а можливо, уже безмежний завдяки нашим партнерам фінансовий ресурс.
Відповідно, ми маємо не відбудовувати стару інфраструктуру, а будувати нову: модерні міста, модернову логістичну інфраструктуру. Не відбудовувати школи, а подумати, якою має бути наша нова система освіти, і будувати простори для цих шкіл. Можливо, нам не потрібні коробки, можливо, нам потрібно зробити так, щоб це були коворкінги для дітей, а не classroom’и. Побудувати нові університети, а не відновлювати старі. Не Президентський університет за старими лекалами, а будувати відразу інноваційний центр, центр на аутсорсі, центр як кадровий клуб чи щось таке. Тобто друге — це інноватори й підприємці в основі економіки. І змінити мізки.
Країна має жити за власним ресурсом. Аби завтра ми могли підвищувати соціальні стандарти, сьогодні маємо дати свободи підприємцям: ліберальні податки, ліберальну систему регуляцій, приватизацію й малу, і велику, але при Фонді держмайна, який викликає довіру. Я думаю, що це — ключове. Зрештою, держава, яка сприяє цьому, стає компактною, маленькою, сервісною, з функціоналом політики та ефективної регуляції. Це буде вже третій пріоритет. А основний — довіра через суди й інновації з підприємництвом через ліберальні реформи.
- Підсумуймо: у чому зараз унікальність моменту для України? Як нам найкраще ним скористатися?
- Звичайно, дуже складно називати війну можливістю. І жодній нації не можна побажати проходити те, через що зараз проходить Україна.
31 рік ми йшли пустелею, і ця велика подорож не формувала в Україні нації. Тому народ змушений був постати перед війною для того, щоб це зробити. Нація формується або у великій подорожі, або у великій війні
У національно-визвольній війні, яка зараз ведеться в Україні. І її гаряча фаза фактично стала наслідком того, що за 8 років суспільство все ж таки не зрозуміло, що нам треба радикально змінитися. Зараз ми ці зміни проходимо. Звичайно, не всі. Звичайно, це — шок. Після шоку буде відкат, і велика кількість людей намагатиметься повернутися до минулого життя, а не творити нове. Із цим нам теж доведеться певним чином жити та впоратися.
Але Україна отримала унікальний шанс стати не просто членом європейської родини, Європейського Союзу чи глобальної системи безпеки, а бути лідером у творенні нового світу. Це зухвало. Зухвало для країни, яка не може звільнити Маріуполь. Зухвало для країни, у якій зараз гине велика кількість людей, у якій цього року вдвічі скоротиться економіка. Це дуже зухвало.
Саме українська зухвалість є основою побудови нового суспільства. Ми не маємо більше підлаштовуватися під когось. Ми маємо заявляти світу свою модель, своє прагнення, свою візію й настільки зацікавити світ, що він захоче Україну розглядати як майданчик тестування нового світу. Цією можливістю потрібно скористатися
- Насамкінець просимо порадити книгу, яку варто прочитати українцям.
- Це або “Антикрихкість” Талеба, або “Вузький коридор” Робінсона й Аджемоглу. Друга лежить зараз постійно переді мною. Ця книга продовжує ідеї “Чому нації занепадають” і є дуже важливою сьогодні для розуміння щодо можливостей України. “Антикрихкість” також каже: досить триматися за старі ментальні моделі — дивитися в новий світ новими очима.
Проєкт "UKRAINE NOW. Візія майбутнього" реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії. Мета проєкту — окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.