Інсайти

• Ми в суспільстві звикли, що систему особистої безпеки треба вибудовувати на рівні статусів і статків. Ці статуси і статки захищали нас від жорсткої реальності. А жорстка реальність полягає в тім, що ми, люди, є істотами вразливими.
• Війна стала такою тотальною для української свідомості й, відповідно, коли загроза стає настільки тотальною, людина відчуває або переживає в особливий спосіб власну крихкість. Отже, з одного боку, ми говоримо про тотальну загрозу, а з іншого — про вразливість цього особливого феномену, феномену бути людиною. Людина — як вразливість.
• Питання людської крихкості дуже серйозне. Воно приводить нас до ще одного важливого питання — крихкості та вразливості не лише індивіда, а й цілої нації. росіяни втрачають в кількості, а ми, на жаль, втрачаємо націю. Ми є носіями певної історичної спадщини, національного набору компетентностей. Втратити людину-військовослужбовця, людину-поета, людину-фізика, людину-фахівця своєї сфери — це втратити десятиліття особистого досвіду й водночас десятиліття надбань цілої нації.
• Ключові елементи сьогодення: а) ми сьогодні говоримо про тотальну загрозу, про втрату відчуття або якогось досвіду безпеки в цій країні; б) про крихкість людського досвіду та в) про втрату чогось спільного, про втрату нації на полях бою. Ці речі між собою дуже-дуже взаємопов'язані. Вони всі про втрату. Отже, ми втратили. І це, мабуть, одне з дуже загальних відчуттів.
• Війна — це ситуація хаосу, коли горизонт непомітний, а його контури повинні намалювати ми своєю відважною уявою, мріями, прагненнями. Прорватися крізь відчуття втрати на індивідуальному й національному рівнях — це одне з ключових завдань на сьогодні.

• Сьогодні українці проходять ініціацію - перехід від дитячого, підліткового до дорослого стану. Раніше її пройшли учасники Євромайдану (до 15% суспільства). Зараз більше і більше людей.
• Без ініціації не працює демократія.
• Дорослішання означає, що ми беремо на себе відповідальність та приймаємо рішення. Виклик, пов’язаний з цим, - бути здатними приймати адекватні рішення та нести за них відповідальність. Тобто той факт, що люди можуть вирішувати за себе, ще не означає, що вони можуть добре вирішувати, що вони свідомі всієї складності рішень, які доведеться прийняти, що вони мають відповідний рівень далекоглядності, розуміють причинно-наслідкові зв'язки в суспільних відносинах тощо.
• Сьогодні є підвищене відчуття власної відповідальності, яке пов’язане з тим, що війна прийшла до кожного з нас. У кожного ця відповідальність проявляється по-різному: для когось через те, щоби піти добровольцем на фронт і захищати Україну зі зброєю в руках; для когось — пошуком відповіді на питання, як зберегти або відновити знищене підприємство, особисте чи фермерське господарство; для когось це пошук відповіді на питання, як безпечно вивезти за кордон і облаштувати своїх дітей, зробити так, щоб вони не втратили в освіті й повернулися в Україну.
• За останні місяці всі ми подорослішали як політична спільнота. Українська радянська соціалістична республіка нарешті зі стану клінічної смерті, що трохи затягнувся, перейшла в стан біологічної смерті. І це створює для нас дуже багато нових можливостей.
• Перехід від архаїчного радянського суспільства до нового, модерного - це не чудо, а щоденна робота. Головною людиною в країні на цей фазовий перехід буде людина, яка творить. Буде інноватор, підприємець, буде будь-який креатор, який створює щось нове в країні.

• Зараз не лише ми, а й весь світ у пошуку нової ідентичності. Ми можемо стати прикладом нової форми ідентичності - політичної, яка при цьому включає в себе національну (українську) етику та естетику.
• Сьогодні відбувається формування української політичної нації - через різноманітні культури, оповіді, наративи, усвідомлення ідентичності.
• Українська ідентичність складається зі всього: мови, історії, культури, бачення майбутнього країни, просто ідентифікації себе з цією країною, коли ти хочеш жити в цій країні, хочеш, аби вона була кращою.
• Для нового суспільного договору важливо формувати громадянсько-національну коаліцію, яка буде формувати ядро нашої ідентичності. Що ширшим буде ядро цієї коаліції, то міцнішим буде будь-який державний конструкт після перемоги. А це означає, що легше буде домовлятися про правила гри, легше встановлювати ті правила, які будуть відчуватися людьми як власні, як увласнені, відповідно, які будуть священні для громадян.
• Сьогодні встановлюється внутрішньо українська “народна” дипломатія та формується нарешті одна нація. Опісля важко буде говорити про окремі регіональні ідентичності, бо формується єдина — не донбаська, не слобожанська, не волинська, галицька, подільська, а ідентичність українців.
• Воля, людяність, щирість, самоіронія, прагнення змін і розвитку — складові формування нової української ідентичності, української нації.
• Наш індивідуалізм та компартменталізація (розділеність) - наша сила і відповідь на питання нашого виживання. Ми об’єднуємося тільки в критичні моменти, але це нормально. Кожна окрема бульбашка, спільнота, кожен окремий хазяїн у вільних умовах зможе реалізовувати себе. А сума реалізованих себе буде реалізованою Україною.
• Майбутня Україна - це країна вправних самозарадних господарів, “куркулів”. Тобто це країна величезної кількості малих і середніх підприємців, які є заможними, самодостатніми, індивідуалістичними, які є щедрими й добрими. Тому що хто заможний і самозарадний, той завжди щедрий і добрий.
• Потужний середній клас, де в кожного є “садок вишневий коло хати“. Це про відверту економічну свободу та незалежну професійну діяльність. Це вивільнення можливостей людини на етапі переходу від виживання до самореалізації. Обмежене втручання держави.
• Разом з тим Україна має сприймати себе не лише в контексті невеликих систем (малий, середній бізнес). Україна повинна мати гравців міжнародного рівня.
• Релігійні почуття не можна урівнювати з політичними почуттями. Релігійні почуття мають бути віддані людині на вирішення. Якщо людина так вважає, — залишимо їй право так думати, переконуємо її, але не травмуємо її релігійні почуття. Є шанс, що певна частина українських православних так і залишиться культурно орієнтованими на російські форми православ'я, і це їхнє право. Як громадяни України ми маємо захищати їхню релігійну свободу, але при цьому переконувати їх, що вони не мають бути інструментом політичних впливів росії.

• Наша сила - горизонтальні зв'язки та розбудова мереж.
• Мережевість завжди була притаманна українському суспільству - це була запорука виживання. Вона особливо активізується у період криз.
• Мережевий характер нашого суспільства не збігається з характером наших державних інституцій, які сьогодні діють в жорсткій ієрархії — дуже вертикальні, розв’язання будь-якої проблеми можливе на найвищому рівні, а внизу вирішити не можна. Ми ж є антиієрархічним суспільством.
• Протилежністю ієрархії є гетерархія - плоскі, горизонтальні структури. Гетерархія не означає відсутність лідерів взагалі, та це означає тимчасове лідерство навколо ідей.
• Сьогодні епоха горизонталей. Українці не вписувалися в епоху імперіальних вертикалей. Ми не створили нашої імперії й, напевно, не могли створити, бо в нас домінує пошана до справедливості над державністю. Ми готові жертвувати державністю заради справедливості. Раніше це було причиною наших поразок, сьогодні ж це допомагає нам вижити.
• Відсутність “партії Майдану” - це не риса чи біда українців, це ознака часу. Всі протести останніх років мали одну характерну особливість — протест горизонталей і дуже яскраве небажання творити вертикалі.
• Постіндустріальні організації, організації майбутнього - це не про ієрархію, а про команду команд.
• Немає абсолютно горизонтальних організацій: ієрархія присутня завжди. У так званих функціональних ієрархіях хтось керує, а в горизонтальних — щось (сенси, ідеї, правила) для когось (норми). Тобто на верхньому рівні достатньо сенсів для певного типу ролей, для когось це ідеї, для когось — працювати в правилах чи виконувати норми. Якщо ми цього не забезпечимо, то будемо далі плавати на рівні випадкових броунівських варіантів горизонтальних взаємодій із колосальною витратою енергії та дуже невеликою ефективністю в результатах.
• Важливо говорити не лише про взаємодію між людьми, але про ефективну взаємодію. Наразі ми бачимо кризову, ситуативну взаємодію, яка є набагато простішою, ніж подальша взаємодія, — не у вертикальній логіці, а в значно складніших системах. Це зовсім інший, довгостроковий рівень взаємодії, на якому ми зазвичай програємо.

• Сьогодні відчуття справедливості загострилося. У поєднанні з відповідальністю ефект такий: навіть на побутовому рівні ми стали менше толерувати прояви несправедливості з боку інших людей, стараємося своїми активними діями запобігати їм, можливо, стримуючи себе, зайвий раз задумуємося та оцінюємо власні наміри з точки зору справедливості.
• Єдність - важлива, але найперше важливо дотримуватися принципів та цінностей.
• У суспільстві з’явився новий моральний камертон. Не моральний авторитет конкретної людини, а саме знеособлений моральний ідеал, і це — подвиг військових. Тобто, як я можу дозволити собі якусь слабкість тут, у тилу, коли там чоловіки й жінки в цей конкретний момент віддають своє життя за моє право вільно жити?
• Одне з визначень справедливості — це рівність для нерівних. Створіть рівну процедуру для врахування інтересів, очікувань, побоювань, застережень не тільки з боку обмеженої кількості наближених бізнесменів, а й ширшого кола суспільних інтересів у процесі розробки рішень, їх оцінки, ухвалення, перегляду.

• Майдан був передумовою для об’єднання. Події після Майдану (і неуспіх певних реформ) не були провалом/помилкою. Це накопичення досвіду, поступове зростання. Без руху Євромайдану ми б не вигравали цю війну сьогодні.
• Зараз ми бачимо відсутність регіональних поділів в контексті боротьби за Україну. Міста, які традиційно вважалися “проросійськими”, активно виходять за Україну (Херсон, Мелітополь, Миколаїв тощо).
• Ми почали мислити не лише категоріями сім’ї/найближчих, але й співгромадян, людей. Сприйняття біженців як “своїх”. Переживання не просто за близьких, але за цілі міста й містян (Маріуполь, Чернігів, Харків, Суми і т.п.).
• Унікальною ситуацією є неформальний мораторій на політичні й суспільні чвари, який підтримувався всіма сторонами та діяв перший час після нападу.
• Дуже серйозно змінилося ставлення до знедолених - раніше їх масово намагалися не помічати, зараз же ситуація дуже змінилася. Ми перейшли від ігнорування до допомоги.
• Одним із принципів відбудови України має бути принцип солідарності. Ми вміємо бути солідарними на високих злетах національного духу, але не вміємо поміж ними. Як тільки опускаються наші емоції, наш ентузіазм спадає — зразу ми починаємо підозрювати один одного, зразу ми починаємо не довіряти, очікувати, що той чи той мене обдурить, зрадить. І оця недовіра роз'їдає нашу спроможність бути в солідарності одне з одним.
• Ми не зможемо зберегти єдність, яка панувала в найбільш критичні моменти, в повній мірі. Це нормально. Але ми маємо працювати над збереженням єдності.
• Єдність не означає погоджуватися у всьому. Більше дискусій і більше сварок це ок - маємо прагнути та стимулювати діалоги.

• Довіра - це показник № 1 у списку для розвитку інноваційності (яка, в свою чергу, є 85% зростання). Важливо не стільки до держави, а взагалі довіра одне до одного. Якщо її немає, очевидно, тоді економічно зростають транзакційні видатки.
• Довіра - це наслідок, а не причина. Багато людей трактує цю цінність як вихідну, персональну. Насправді це той тип цінності, який створює система: “Ми спрацювали таким чином, що нам можна довіряти“ - “Вони спрацювали таким чином, що їм можна довіряти”. Це наслідок, а не причина. Але нам треба впроваджувати довіру як вихідний базовий параметр, з якого потрібно починати.
• Коли віра в добрі наміри інших суттєво підвищується, ми говоримо про зростання рівня суспільної довіри як на інституційному, так і на міжособистісному рівні. Ми із “суспільства підозри” перетворюємося на “суспільство більш доброзичливого ставлення одне до одного”.
• На початку повномасштабного вторгнення у нас не було іншого вибору, аніж довіритися окремим особистостям та державі. Суспільство фактично делегувало цю довіру.
• Важливо, щоб довіра, яка з’явилася, була інституалізована та підтримана і керівництвом, і суспільством. Це не просто емоція або гарне слово.
• Рецепт збереження довіри владою: 1) слухати широке коло; 2) ускромнюватися.
• До останніх подій в суспільстві механізмів довіри було багато, але вони просто не були втілені в інституціях і взаємодії "людина-інституція". Тому саме волонтерський спосіб взаємодії мав би бути моделлю для подальших управлінських рішень.
• Треба практикувати механізми довіри з боку держави до громадянина чи організації, з якими вона має справу. Не варто пробувати зарегульовувати все заздалегідь.

• Суб’єктність має декілька вимірів: за межами країни та всередині.

Міжнародна суб’єктність:

• Наша поведінка на міжнародній арені сповнена власної гідності та передбачає спілкування на рівних. Нашу суб’єктність змінює і наш стиль комунікації, і наша поведінка.
• Ми маємо пам’ятати, що світ не є україноцентричним, як нам іноді може здаватися.
• Важливо не мати зайвих ілюзій - сьогодні з Україною поводяться радше як із проблемою, яку не можна проігнорувати та яку потрібно вирішувати, аніж як із чимось, що важливо зберегти, без чого світова геополітична архітектура не може існувати. Щоб це змінювалося, треба працювати над якістю діалогу (наша здатність їх слухати і чути; пропонувати, а не лише вимагати) та посилювати внутрішню спроможність та професійність дипломатичної служби.
• Українська (політична) культура вся заснована на емпатії. Емпатія є її наскрізним і головним елементом. Це відрізняє нас від західних партнерів.
• Та Україна досягла того стану суб’єктності, коли вона може бути партнером (наприклад, наш військовий досвід).

Щодо змін всередині:

• Ми позбавляємося ілюзії, що за нас хтось щось може вирішувати.
• Встановлюються більш рівноправні відносини між громадянином і державою, виникає зрозуміліший розподіл обов’язків та відповідальності.
• Сьогодні спостерігаємо ренесанс простої людини. Ми показали, що нам не треба вказівки. Люди вміють збиратися в критичні моменти й робити просто свою роботу.
• Велике значення має фактор озброєності населення - ми втратили повністю відчуття гоплофобії — страху зброї, відповідно, - вийдемо з війни “нацією на фронтирі”

• Ми за потенціалом, ресурсами, населенням велика країна, а будували культурну й ідеологічну політику маленької країни.
• Наші майбутні перемоги залежать від світогляду громадян, військових, дипломатів. Розвиток інтелектуального потенціалу та культури - ключові напрями після завершення війни.
• Ми потребуємо великих зусиль у розвитку культурної сфери: книговидання, кіно, інтернету.
• Ми маємо бути готові інвестувати в абстракції - потрібно створювати умови (в університетах або інших інтелектуальних середовищах), за яких люди зможуть роками займатися глибоко теоретичними речами. Без таких людей ми не можемо утвердити своєї суб’єктності повною мірою або навіть поставити важливих питань.
• Наша освіта має бути переосмислена. Це включає як зміст, так і форму. Не треба відтворювати зруйновані будівлі, треба почати з питання, для чого нам освіта.
• Одним із головних питань є, як сформувати нові покоління, що збудують правильний інституційний дизайн. Відповідь на це - формація, і це, в тому числі, про інтелектуальний вимір та роль наших університетів.
• Вища освіта - це не про формування навичок, а про формування світогляду.
• Сьогодні наші університети це більшою мірою навчальні комбінати, де просто викладають якісь курси і зараховують заліки.
• Шкільна освіта має плекати креативність, критичне мислення, економічну самостійність, відхід від патерналізму і формування самостійної людини.
• Громадянська освіта важлива, держава повинна опікуватися нею та привчати громадян до самостійності. Разом з тим найкращим тренуванням є практика, тому важливі такі інструменти, як децентралізація.
• Треба знаходити середовища, у яких можна розвиватися, і не дозволяти виживати середовищам, які імітують свою діяльність, навіть якщо вони називаються школою чи університетом.
• Нам потрібно більше дискусій та майданчиків для них. Класично такими майданчиками є університети - вони відіграють роль якраз повноцінної бази для таких інтелектуально-академічних груп. Дискусії мають лягати в тексти - ми повинні створювати масив інтелектуальних продуктів.

• Україна гралася в невизначеність свого статусу, невизначеність політичного й ідейного місця. І ця невизначеність давала сумніви та спокуси, зокрема й для кремля. Треба чітко визначити політичне місце. Чітко визначити, хто ми є як політична спільнота. Україні бракувало тяжіння до чіткості, до визначеності власної програми, тез, стратегій та ідей.
• Одна з причин нечіткості - занадто популістична політика.
• Володимир Єрмоленко (український філософ, політолог, письменник, член українського ПЕН-клубу, — ред.) казав, що зараз чітко видно, хто є свої, і хто — чужі. Чужі — це інші, які прийшли нас убивати, і ми нікуди не дінемося. Але серед своїх є наші й не наші. Це ті кола та бульбашки, які, попри всю свою замкнутість, є українськими. Тобто я всіх розумію як своїх і не погоджуюся з багатьма людьми, які є не моїми. Але якщо вони стоять на стороні суб’єктності України, виборюють нашу перемогу та закладають цеглинки в майбутній фундамент нашого розвитку, вони завжди залишаться своїми. Якщо це чужі, компроміс з якими призводить до смерті наших людей, “червоні лінії” повинні виникати на рівні інстинкту.
• Нам потрібні глибокі й широкі дискусії. Важливо вести дискусію та проявляти терпимість і толерантність до думок інших. Але тут є важливими два рівні. Перший - аксіоматичний, на якому ми визначаємо межі щодо того, яким має бути громадянин - патріотичним, бажати процвітання й розвитку країні тощо. Вони мають бути чітко сформульовані. Все інше - може бути предметом широкої суспільної дискусії.
• При цьому маємо пам’ятати, що дискусія і обмін різними думками не безмежний, люди мають бути спроможні до таких дискусій. Більшості з нас, постмодерним людям, хочеться чути іншу думку. Ми кажемо про pier review з відлунням оцього “не все так однозначно”. Ні, не завжди треба інша думка. Так, інтелектуали про це можуть говорити, ті люди, які дуже уважно та вчасно будуть препарувати складні теми. Але в інших місцях, особливо на державній службі, де захищаються національні інтереси, це неприпустимо. Якщо в людини є якийсь сумнів, вона не має можливості бути на державній службі, але, наприклад, може бути в інтелектуальному колі, де за закритими дверима порушують складні речі.
• Думки, які просувають наративи ворога або послаблюють нас, мають бути піддані остракізму і позбавлені шансу України. Це та ситуація, де держава не має “почути всіх”, а повинна мати чітку позицію.

• Імітація має місце як всередині суспільства, так і зовні.
• Імітація зовні - допомога партнерів не тим, “що попросили”, а “тим, чим вони захотіли”. Для нас важливо, щоб інші країни в результаті не викачали людський капітал, а допомогли його втримати в Україні.
• Імітація всередині: коли окремі політики з’являються на фоні подій і намагаються скористатися ситуацією, відчувається лицемірність, і суспільство не сприймає цього.
• Ми як суспільство стали дуже гостро відчувати імітацію.
• Війна добре показує, що працює в державі, а що - ні. Зараз підхід полягає в тому, що те, що працює, - добре, а те, що не працює, - обходиться. Але є розуміння, що воно не виконало своєї функції і його треба демонтувати після війни (бо воно непотрібне).
• Ми не можемо собі дозволяти імітування ніде. Ні в школі, ні на роботі, ні на заводі. Бо кожен має свій фронт, і на війні ми можемо переконатися, наскільки важливо втримувати кожен із них.
• Імітація призводить до того, що стає тонко, а там де тонко - завжди трісне. Бо воно розвалює систему.
• Не “протезування” функцій за допомогою іноді бездарних міжнародних інституцій. Не надання хліба, а підтримка пекарень. Не надання лікарів, а купівля послуг у живих і реальних провайдерів в Україні. Не постачання чогось, що може вироблятися в Україні, а оплата цих послуг на території України.

• Україна й українці мають бути власниками відбудови. Це означає, що ми повинні розуміти відповідальність: відбудуємо не те, що потрібно, — це наша відповідальність, а не тому, що хтось сказав так зробити. Власник завжди має відповідальність. Часто це губиться в нашому суспільстві.
• Майбутня програма реконструкції й відновлення України має бути паритетною: за участі громадянського суспільства, місцевих громад, центральної влади. У такому випадку всі кошти будуть контрольовані за системою “30-30-30”. Також буде можливою рада для вирішення питань щодо розподілу.

• Ми чомусь завжди демократію зводимо до виборів. Але демократія — це також вплив й у міжвиборчий період. Тобто між виборами ви так само маєте можливість впливати на зміст політики держави. Як? Це те, що називають “деліберативною” демократією, процесом інклюзії та розробки рішень. Для того є ціла культура: як ідентифікувати того, чиї інтереси залучені, як їх залучати, як правильно організовувати консультації, як правильно зважувати, критично аналізувати, давати відповідні висновки й рекомендації для тих, хто приймає рішення.
• Це частина демократичного урядування, яке, на жаль, в Україні навіть не усвідомлене як проблема. Ми вважаємо, що головне — знайти правильних людей, поставити їх на правильні місця, — і вони будуть приймати хороші рішення. У нас всі проблеми державної політики зводяться до кадрової. Відповідно, 5 головних тем: як прибрати негідників, тобто 1) імпічмент, 2) відкликання депутатів і 3) люстрація, а потім — як провести чесних людей, тобто 4) конкурси й 5) нове виборче законодавство. І ми довкола цього всі списи ламаємо.
• Проблеми не в людях — проблеми в процедурах, як ці люди розставлені та між собою взаємодіють. Абсурдний процес не може породжувати успішних результатів. Кого б ви не посадили в розвалений “Запорожець”, хоч Шумахера, хоч іншого переможця F1, він із нього нічого не вижме і сусіда-євробляхера не обжене. Це велика проблема, якої ми не те що не вирішуємо — ми її навіть не усвідомили.
• Протистояння різних суспільних груп із різними суспільними інтересами робить демократичну політику досить конфліктною. Цих конфліктів не треба боятися — їх треба навчитися правильно модерувати.

• Ключова роль гумору в цій війні - це деконструкція імперських наративів через гумор. Постмодернова боротьба проти архаїчної системи.
• Гумор - це типова українська стратегія взаємодії з кризами. Ситуацію кризи важливо послабити через її гумористичне опрацювання. Стратегія лінгвістичного опору через сміх і гумор дуже характерна для українців.
• Самоіронія як притаманна українцям риса. Не ставитися до себе занадто серйозно. І, відповідно, несприйняття тих, хто намагається скористатися з ситуації.

• Сьогодні відбувається остаточна десакралізація всього російського. Довгі роки в нас було почуття меншовартості. Зараз бачимо дуже великий зворотний процес — повне знецінення значущості всього російського.
• Попри багато десятиліть і століть звитяжної кривавої боротьби за національну ідентичність і державність, треба визнати, що в 1991-му незалежність, незалежна Україна, впали на нас насамперед як уламок радянського союзу. У нас не було більшості населення, яку можна було б вважати єдиною політичною спільнотою, яка б усвідомлено виборювала, виплекала, викохувала цю державу.
• Деколонізація — це не лише питання пам'ятників Пушкіну. Хоча, звичайно, кожен збережений пам'ятник — змарнована можливість для повернення з небуття й віддання належної шани багатьом власним героям, корифеям, які зробили внесок у формування нашої ідентичності як нації. Це ще й питання подолання внутрішніх комплексів, наприклад, колоніального комплексу меншовартості, якими ми всі вражені.
• Наративи про недодержаву, недокраїну, літературу погану, корупцію, Чорнобиль нам нав’язувала російська сторона — і вони жили всередині українського суспільства. Тільки зараз ми побачили, наскільки наша держава сильна, видатна, креативна.
• Сьогодні ми маємо здійснити остаточну деколонізацію й декомунізацію. Це стосується не лише зовнішніх атрибутів та культурної сфери, але й інфраструктури та економіки.

• У всіх, зрештою, з’явиться “правильна версія подій” (навмисно чи ні).
• Зараз дуже важливо фіксувати все, поки воно не оброблене/не переосмислене/не переназване - інтерв’ю, ефіри, марафони, усні розповіді, емоції, колекції картин, жарти, пісні тощо.
• З'явилося дуже чітке розуміння важливості правди, важливості роботи журналістів, фіксації воєнних злочинів, які вчиняють російські військові, трансляції історій людей, що стали жертвами цієї війни. Пріоритетним завданням журналістів має бути оповідь історії людей, щоб статистика не була просто статистикою, цифри не були просто цифрами й водночас це давало змогу світові дізнатися про жахи війни.
• Культурна апропріація є способом пережити жахи війни. Осмислення через культуру - це один зі способів пережити ці події. Відтак, “пропускання” війни через культуру допомагає фіксувати момент і проживати його.